І В ДВІ ДОЛОНІ ТОВЩИНОЮ САЛО (з циклу невигаданих історій про минуле)

Микола Нечипоренко 22.09.2022 7037

  Человек-легенда: памяти Анатолия Щудро.

 

Досить назвати прізвище цього чоловіка, і багато старожилів не тільки окремо взятого Новомосковського району, а і усієї Дніпропетровської області приємно усміхнуться. Мова про Анатолія Антоновича Щудра – на превеликий жаль, уже покійного, тому нехай йому на тому світі легенько гикнеться. Бо він багато літ саме у Новомосковську був першим секретарем райкому Компартії, отож у ті часи його повноправний господар і повелитель. Та був воднораз ніби як і не зовсім типовим партійним діячем такого рівня. Дозволяв собі дивакуваті довільності або жарти чи те, що за жарти видавав, несподівані навіть витівки і звички. Неординарною чи нестандартною для своєї посади людиною він був – я б і так сказав. Часто й густо дійсно поводив себе геть розкуто, не заангажовано, одначе нерідко й доволі, як багато хто вважав, неприйнятно для компартійного функціонера нехай і винятково районного масштабу.

Особисто я ось як з ним вперше познайомився. Перейшовши працювати з комсомольської газети «Молодь України» в партійну «Радянську Україну», раз у раз мені доводилося отримувати з Києва «таємні» редакційні завдання. Там завжди загодя знали, кому на Дніпропетровщині у найближчі дні присвоять звання Героя Соціалістичної праці або лауреата тієї чи іншої Державної премії, а ці нагороди тоді вважалися найвищими в Радянському Союзі. І я мав завчасно для газети готувати розповідь про чергового земляка, який осо-ось знаменитим стане. Щоб як тільки буде підписаний Указ, уже в наступному номері вмістити хвалебний нарис. То якось зажадали готувати подібну публікацію, якщо мене пам'ять не підводить, про директора відгодівельного підприємства, яке діяло у Губинихі. Дзвоню у Новомосковськ, у райком, Щудро на місці і бере телефон.

- Це ти молодець! – чую несподівано для себе панібрацький майже вигук. – Це ти попав у саму точку! Про цього чоловіка давно пора розказать на всю Україну! Приїжджай.

Приїжджаю. Заходжу до першого секретаря з настороженим очікуванням його хитрості, про яку мене попередив мій колега Леонід Гамольський. Як зайдеш до нього, сказав Гамольський, через кілька хвилин Щудро зніме трубку і почуєш голос його секретарки з приймальної, що дзвонить перший секретар обкому Ватченко. І Щудро буде з ним не просто говорити, а й жартувати, ледве не на ти називати Ватченка. Так от знай: ніякого дзвінка з обкому не буде. Це така «гра», щоб на тебе, приїжджого кореспондента, справити враження. Щоби ти подумав, наче Щудро з Ватченком на короткій нозі товаришує, а тому нічого поганого про Щудра і думати щоб ти не смів…

Уявіть собі, так і сталося: не встигли ми й кількома словами обмінятися, як прочиняє двері секретарка і каже, що, Анатолію Антоновичу, дзвонить Олексій Федосійович. І пішла «невимушено-приязна» наче як бесіда Щудра з Ватченком. А я, вернувшись у Дніпро, від знайомих в обкомі хлопців дізнався, що того дня Ватченко перебував далеко за межами області, то ніяк не міг тоді говорити з ним Щудро. Мобільних телефонів ще і у мріях та фантазіях не було.

Але ще одна «пригода» була у мене зі Щудром, яка й поготів розвеселила, «розчулила», якщо так можна про неї сказати. Мій редактор у Києві Володимир Якович Сіробаба, у ті часи один з найбільш пошукових журналістів України, свій кожен робочий день починав з візиту в ЦК Компартії України. І тримав там ніс по вітру: узнавав, чим і ким у ЦК того дня були задоволені, а чим і ким, навпаки, не задоволені. І тоді дзвонив нам, власкорам, в області на місця, давав вказівки, кого критикувати, а кого негайно хвалити. Якось подзвонив він і мені. Товариші в ЦК, повідомив, дуже високої думки про пленум Новомосковського райкому, який був присвячений новим вимогам до партійно-господарських кадрів. Кажуть, це сучасний рівень практики і стилю роботи керівників усіх колгоспів, установ, підприємств і так далі. І як висновок: треба готувати статтю, яка б «усі й інші сільські райкоми республіки зорієнтувала провести подібні пленуми».

Отож знову поїхав я у Новомосковськ. Стенограму «зразкового» пленуму мені надали відразу. Але то була стенограма виступів тих, хто обговорював, як тоді казали, доповідь першого секретаря Щудра. А ось тексту самої доповіді Анатолія Антоновича не було – його чомусь заходилися шукати. Я перечитав раз виступи, виписав з них усе «цінне», що у них знайшов, почав перечитувати і вдруге, а доповідь Щудра все шукали і ніяк не могли знайти. Як це сталося, що її «загубили», не міг збагнути. Чому загубили, якщо стенограма без доповіді – і не стенограма «епохального» для району пленуму?!

Нарешті заходить заворг і - майже вибачаючись – ніяково промовляє: «Ми шукали другий примірник доповіді і не знайшли. Мабуть у чиємусь сейфі потонув у паперах. Доводиться давати вам перший, з якого Анатолій Антонович і читав промову – ви вже сприйміть цей примірник з розумінням, гаразд?» Чому мав сприймати його з якимось «розумінням», я, даруйте, спершу і не збагнув. Зрадів, що отримав нарешті екземпляр доповіді, і все. Але вже коли почав його читати – одразу «зрозумів». Бо це був примірник, який перший секретар Щудро ретельно підготував до проголошення з трибуни. Він весь був у коментарях, написаних від руки Анатолієм Антоновичем червоним олівцем на полях. Щоб ці коментарі виголошувати на пленумі як від себе. От ідеться, приміром, про те, що у такому-то колгоспі згноїли тонни буряків. Розмашисто червоним олівцем вирок доповідача: «Негідники!» Далі про вкрай низькі надої в іншому колгоспі – і коментар: «Паразити!»  Ще нижче: «Симулянти!» або й «Сволочі!» І так далі, і тому подібне практично в кожному абзаці, де йшлося про негативні факти. Мене потім підбурювало скористатися «усними зауваженнями» першого секретаря, видавши їх у своїй публікації за «метод, який допомагає дохідливіше донести до учасників пленуму «партійну принциповість і вимогливість», але стримав себе. Подібного «гумору» не зрозуміли б у тому ж самому ЦК!

А зараз, якщо на це вже пішло, ще кількома словами про те, що бачив на власні очі під час «колективної вилазки на полювання в районі». Потрапив на неї я випадково – швидше навіть… необов'язково. Я зроду-віку до мисливців не належав, на цю пристрасть чи й «хворобу» ніколи не страждав. Але в області відомим мисливцем був мій близький товариш і колега Віктор Нікітченко, який працював власкором «Робітничої газети». Його й запросили того разу у поїздку «до Щудра». А він, щоб не бути у тій компанії єдиним журналістом, попросив, щоб запрошення отримав і я. Мені сказав: «Удвох нам веселіше буде, а ти хоч побачиш, що це таке – партійне полювання». Суть же ось в чому: таку «поляну» випити і закусити наготували, що наче зібралися пирувати й кілька днів. Однак Анатолій Щудро викликав на «турнір» бажаючого зіграти з ним кілька партій в шахи. Згодився, пригадую, якийсь начальник великого у ті часи тресту в Дніпрі. І виграв цей начальник у Щудра першу партію, виграв і другу, вигравав і третю. Щудро не міг такої ганьби стерпіти. Він забувся про накриту «поляну» і про все інше на світі.  Явно був налаштований грати до тих пір, поки не виграє. Всі інші і моргали начальнику тресту здалеку, щоб піддався і програв, бо «ні випити ми не зможемо, ні закусити, оскільки Щудро дійсно буде грати до тих пір, поки він не виграє». І навіть потайки смикали за поли – мовляв, кінчай, зав'язуй, дай нашому «генсеку» поторжествувати від перемоги над тобою! Кінець-кінцем начальник-шахіст все зрозумів і мерщій здався. Відразу й пролунала тоді бадьора команда Щудра: «За столи побратані!»

А тепер нарешті про головне, що й спонукало мене написати цю історію. Для вас буде в несподіванку, але свого часу саме Анатолій Антонович Щудро найбільше від усіх постарався, аби примножити слави українському салу. Свідчу це з усією відповідальністю, оскільки на власні очі бачив газети двох таких тодішніх країн, як Чехословаччина і Німецька Демократична Республіка, котрі в один голос запевняли своїх читачів, що «такого сала, котре виростили у Новомосковському районі, Виставка досягнень у народному господарстві СРСР ще не бачила, а світ уже й не побачить». Жартую, звичайно, але публікації були дійсно схвальні і захоплюючі. Дійсно сало наробило фурору на всю, принаймні,  соціалістичну Європу.

Діло було так. Якось під кінець літа викликає Щудро голову передового колгоспу Миколу Павловича і питає, по скільки у нього вродить кукурудза?

- Якщо треба, то і по сімдесят у зерні на круг, - зметикувавши наміри партійного ватажка, бадьоро відрапортував Микола Павлович.

- Не годиться, мало, - заявив Анатолій Антонович. – За таку урожайність цього року орденів не даватимуть. Треба, щоб по 90, а то і по сто центнерів на кожному гектарі.

- По стільки не можу, - чесно признався голова колгоспу. – У мене лише сорок гектарів неврахованих у запасі.

- А якщо подумати? – наполягав Щудро.

- Якщо подумати, то по сімдесят п'ять, і крапка. Воно ж бо і приписувати треба з розумом...

- А хто каже, що без нього? – насупився перший секретар. – Я ж і кажу, що думати треба!

І далі злегка “підказав” недогадливому Миколі Павловичу. Ти, натякнув, на всі заставки хвалишся зараз своєю свиновідгодівельною фермою, так? “Так, не по днях, а щогодини підростають ого-го які свинки та кабанці – любо-мило дивитися, - погодився Микола Павлович, ще не збагнувши сповна, куди хилить перший секретар. А тому далі геть недоречно запитав: - Але до чого тут мої свині?”

- А до того, що звітуй про стоцентнерний урожай, - майже розсердився Щудро, - а оті зайві тридцять, сорок чи скільки там центнерів з кожного гектара за документами мерщій неначе згодуй свиням. Придумай якусь нову, ще більш інтенсивнішу відгодівлю, про неї ми і в районній газеті розпишемо – і вперед. Зрозумів?

- Так точно! – Підхопився Микола Павлович. – Значить, благословляєте? Можна іти виконувати?

- Біжи, - дозволив Анатолій Антонович.

Минув час, і вже пізньої осені передовий голова колгоспу одержує телефонограму з райкому: “Негайно прибути до першого секретаря. При собі мати показники з привісів свиней”.

- Тут таке діло, -“здалеку” почав Щудро, - наш район здобув почесне право експонуватися зі своїми досягненнями на Всесоюзній виставці у Москві – на ВДНГ. То чим ти можеш запропонувати вразити білокам'яну і весь Радянський Союз? Так, щоб слава пішла й покотилася до самісіньких околиць!

- Качанами кукурудзи, - “здогадався” Микола Павлович.

- А що, знайдуться такі, як пів моєї руки? – Запитав ще й продемонстрував жестом, якої саме величини, Анатолій Антонович.

- Ні, таких не знайдеться, - зам'явся голова колгоспу, далі ж посмів навіть “пожартувати”: - Були, та я їх згодував свиням. Нехай, думаю, сальце наростає...

- От-от, нарешті я діждався, що і ти правильно мислиш, - підстрибнув у кріслі Щудро. – Якраз салом і вразимо державу. Пора! Не якимось там в три чи чотири пальці товщиною, а мінімум у долоню. Ну як?

Микола Павлович не підстрибував – навпаки, засовався на стільці. Не знав, як реагувати на цю “ідею”. А особливо не знав, де йому взяти “рекордного” сала?

- Я тут ось дивлюся у балансове зведення, - продовжував тим часом Анатолій Антонович, - так ти дійсно годував своїх свиней, як ненажер. З”їли чи “списали” вони у тебе півурожаю. Жах! Уявляю, якого сала нагуляли. Так що вези його мерщій – будемо дивитися.

Дякувати Богу, колгоспний зоотехнік якраз готувався видавати дочку заміж та вдома заколов кабанчика і виручив. Пожертвував два шматки кожен товщиною в долоню. Їх і повіз на “оглядини” Микола Павлович.

- Хороше сало! – Погодився Щудро. – Хороше, не перечу. Але хіба що підпилих недотеп-інструкторів з обкому на полюванні дивувати. Не більше...

І поцмакавши язиком, позітхавши, Анатолій Антонович раптом зажадав негайно покликати до нього Василя Дмитровича – чоловіка, якого усі знали в районі. Хоч був він звичайним теслярем – майстрував стільці, крісла, столи і шафи. Але майстрував без цвяхів – тільки склеював. Сам виготовляв якийсь надміцний клей – це була його власна таємниця, якою він не ділився ні з ким. Але стільці, столи і шафи, склеєні Василем Дмитровичем, служили довше від збитих цвяхами.

Василь Дмитрович явився без запізнення і розчервонілим, мов на побачення до молодиці. Перший секретар показав йому обидва шматки сала: “Бачиш?” “Бачу”, - кивнув розгублений тесляр.

- А ти можеш, з одного обережно зідерши шкурку, потім склеїти їх один на другий так, щоб не було видно шов? – Запитав Щудро. – Щоб наче це один шматок товщиною на дві долоні. – І посварився пальцем: - Затям, завдання секретне і дуже відповідальне. Хтось розгледить, докумекає – мені, звісно, не здобрувати, але й тобі прощення не буде!

- І мене не лякайте, і самі не бійтеся, Анатолію Антоновичу, - засміявся Василь Дмитрович. - Діло не хитре, трохи тільки повозитися доведеться. Дайте час, ви і самі не повірите, що триматимете склеєний до купи шмат. Який ніколи й нізащо, ні за яких обставин не розпадеться. Його цілим з'їдять! Це я гарантую вам!

... Розповідають, що у книзі відгуків того павільйону ВДНГ у москві, де експонувалося надтовсте сало з України, відвідувачі тільки про нього й писали. Диво, мовляв, а не сало, зроду-віку такого не бачили.

- Побачать й не таке, якщо тільки ми цього захочемо, - мовив, кажуть, хитро усміхаючись, Анатолій Антонович Щудро, коли йому про це доповіли. А постукавши пальцем по своїй голові, ще й докинув: - В цьому ділі ніхто нас, українців, не перевершить.

Що й підтвердили, як згодом докидав, публікації про диво-сало у газетах двох соціалістичних країн Європи. Тим паче, що Новомосковський район слідом отримав запрошення везти своє сало в якості експоната і на Дрезденську ніби як міжнародну виставку продуктів харчування. На якій отримало – бо знов довелося старатися тесляру Василю Дмитровичу - Золоту медаль! Не знаю, якої думки з приводу усього цього ви зараз, а я міркую, що за патріотизм і національну гординю Анатолій Щудро вартий того, аби ми згадали сьогодні його веселим, дотепним і вдячним словом. Бо придумати таке міг, зрештою, хто завгодно й інший, а ось не побоятися втілити і явити спершу на весь Союз, а потім і всю Європу склеєне з двох шматків одним ніби як цілим товстелезне сало зважився і посмів єдиний Анатолій Антонович Щудро.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ