ЯК ВЕЛИКОГО ПРОЛЕТАРСЬКОГО КЛАСИКА У ДНІПРІ СТРИГЛИ, А ПОТІМ І ПОСАДИЛИ

Буквально недавно у Дніпрі знесли пам'ятник тому, кого радянська пропаганда вважала класиком ворожої нині нам російської літератури, а ще й заодно великим пролетарським письменником. Судячи з усього, нарешті цим і скінчиться доволі пригодницька, якщо хочете знати, епопея перебування у нашому обласному центрі ідола комуністичної минувшини. Адже знайшли тут свого часу коротеньку вуличку, яку назвали іменем Горького. Веде вона понині з річкового порту до перетину з проспектом Дмитра Яворницького. На ній там, де напроти безперервно вирує Озерка, і поставили на постамент Буревісника дутої й міфічної "жовтневої революції" Максима Горького.

А логіка наче була цілком слушною: колись в молодості Олексій Пєшков бродив-мандрував по Російській імперії та завіявся і у Катеринослав. Дістався він сюди на пароплаві Дніпром рано-вранці. Пароплав причалив біля складів лісоматеріалів та просто деревини – якраз там на правому березі, де річковий вокзал пізніше і з'явився. А тоді Горький ніби доспав з дороги на купі дошок, а прокинувшись, змотався першим ділом на Озерку купити щось поїсти. От наче і присів неподалік на траві майбутній пролетарський письменник поснідати. Тобто треба було думати, що дійсно ступав вулицею, яку назвали тепер його іменем, навіть сидів на ній ймовірно саме там, де врешті-решт й посадили у вигляді пам’ятника.

Втім, спочатку він стояв на повен зріст. Не лише старожили пам'ятають першу, давню постать класика, що головою та плечами в глибині перехрестя діставала гілок кремезних дерев. Я, приміром, пам'ятаю її ще зі шкільних літ: колись батько вперше привіз мене у Дніпропетровськ на Озерку, і високого Горького не можна було не побачити навіть здалеку. Але був то, як я уже лише згодом дізнався, зовсім не оригінальний, а «тиражний» пам'ятник роботи у свій час відомого радянського скульптора Івана Шадра.

Себто існувала форма, з якої і «відливали» Горького. Для усіх, хто бажав. Скільки треба, стільки можна казати і «ліпили». Стверджують, що за кінцевим рахунком таких Горьких тоді по містах всього Радянського Союзу стояло не менше, ніж три десятки. Відтак пишатися-хизуватися таким Буревісником дніпропетровцям не приходилося. Це раз. А по-друге і виготовлений він був з цементного розчину, тому чимдалі псувався, облуплювався та «сипався», і все частіше його доводилося «латати».

То настав час, коли тодішні дніпропетровці вирішили, що досить терпіти таке неподобство. Що треба ставити нову, свою і неповторну скульптуру. Бо за тодішніми мірками «і Дніпропетровськ, і Горький були того варті». Тим паче, що наближалося вигадане 200-ліття виникнення славного міста на Дніпрі, і відкриття «нового» Максима Горького тільки, ясна річ, «скрасить святкування ювілею». Але за умови, звісно, що схожого скульптурного письменника ніде більше не буде.

З цього і почалися «пригоди». Створювати новий ні на жоден інший не схожий пам'ятник з власної ініціативи взявся на ту пору молодий, але ранній, талановитий тобто, Юрій Павлов, який мав уже успіхи у своїй творчості. Єдине, що не належав до скульпторів-портретистів. Досі ліпив тільки декоративні і завжди новаторські та неповторні речі. Тому і Горький в уяві та задумі митця виявився надто несподіваним. Юрій Павлович виліпив велику й патлату голову письменника. Довгими та густими пасмами чуб немов вітром розвіювався, символізуючи вогненні пасма полум'я. Цим скульптор давав зрозуміти, що його Горький і Буревісник революції, і воднораз уособлення зі смолоскипом іншого горьківського героя – пам'ятаєте? - Данко. Не Горький, а полум'яний і вогненний факел, який не гаснув, не гасне і ніколи не погасне!

Ще коли голова-смолоскип була макетом у глині, колеги Юрія Павлова зауважували, що надто вона вже «патлата». І що не кожен зрозуміє настільки дивний його задум. Але ж це творча знахідка скульптора, то які можуть бути сумніви чи вагання? Я сьогодні зважуся сказати навіть так, що ідея Павлова-творця створити Максима Горького палаючим факелом-серцем, вирваним з грудей Данко, цілком ймовірно не була позбавлена сенсу та мала право на втілення. Тим паче, що це ідея скульптора, авторству якого у Дніпрі належать барельєфи на фасаді театру ім. Т.Г. Шевченка, пам’ятник загиблим в Афгані нашим хлопцям-землякам у вигляді вогненного вибуху – тож «Вибуху пам’яті», нарешті меморіалу-комплексу на увічнення також полеглим в Афганській війні «Острів Мужності та Скорботи» у Мінську. Мені довелося побувати на «Острові сліз», як цей меморіал ще називають у Білорусі, і запевняю вас, що він щось неймовірне, зворушливе і вражаюче! Але ми вернемося до Горького у Дніпрі: «факельного» письменника відлили у бронзі і урочисто відкрили.

Але з одною дійсно фатальною, як на ті часи «промашкою», пробачити яку при комуністах ну ніяк, повірте, не могли. Як припустилися ж її, досі важко збагнути. Відкрили без остаточної згоди і участі Олексія Ватченка – на ту пору першого секретаря Дніпропетровського обкому Компартії. За свідченням багатьох Ватченко перебував у тривалому від’їзді на лікуванні, а чекати ніби не було чомусь змоги. Та настав день, точніше ранок, коли «вождь» обласного масштабу повернувся додому. поїздом. Його зустріли на вокзалі, посадили в авто і повезли додому. Зрозуміло, що тодішнім проспектом Карла Маркса. І Олексій Федосійович угледів на ньому чималу патлату голову Горького.

- А це що ще? – вигукнув він, аж похлинувшись.

- Максим Горький,- ще не підозрюючи подальшого гніву першого, однак якось обережно пояснили, додавши: - Тобто новий пам’ятник йому.

- Де ви бачите Горького? – аж скипів Ватченко. – Та чи ви всі тут блекоти об'їлися і з глузду з'їхали? Й на день не можна області залишати – дурню вчудили! Це ж заросший патлями стиляга, а не Горький…

І відразу наказав, як відрізав: «Негайно постригти!» Даючи зрозуміти, що ним сказане має бути негайно зробленим. А стосовно того, що партійний бос обізвав «у новому вигляді-іміджі» Горького стилягою, то така серед тодішньої молоді мода була ходити нестриженою, яку хто-хто, а партія не вітала, а засуджувала…

Наступного дня Горького-Данко, творіння скульптора, оточили високою огорожею і риштуванням. Юрій Павлов вимушений був зубилом, долотом і ще чимось гострим і важучим молотком «стригти» свого Горького. Зрізав і збивав, чикрижив і обрубував йому «патлі». Кілька днів для цього знадобилося. А куди міг подітися? Наказ був наказом, і не послухатися…

Інша річ, коли «перукар»-скульптор упорався з завданням, усі йойкнули тут та не знаходили, що казати й робити. Метафоричний образ письменника-бунтаря і провісника пролетарської революції пропав, як його і не було. Адже «обстрижена» голова молодого ще віком Горького більше скидалася тепер на якесь неоковирне опудало або й страхіття-страшилище. Відразу стало ясно: в такій подобі пам’ятнику ні дня не стояти і не існувати. Не мозолити в доволі людному місці перехожим очі. Якщо хочете, то і не лякати народ. І голову під покровом ночі, неначе ті злодії, мерщій демонтували та як у домовину кинули й запакували у чималий дерев’ний ящик. Який багато літ потім валявся в кутку задвірок парку імені Глоби. А років ще з десять тому розповідали, що бачили неначе обстрижену голову класика російської літератури на смітнику в кущах поблизу рогу вулиць Героїв Сталінграду і Будівельної. Як ніби ще до будь-якої декомунізації знали, що тільки там йому й місце.

Одначе час минав, а комусь у Дніпрі не давав спокою той факт, що місто живе без Максима Горького. І приблизно років тридцять п’ять тому все тому ж Павлову несподівано та великодушно надали шанс спокутувати свою творчу невдачу-провину. Себто Юрію Павловичу знову замовили – чи дозволили? – ліпити новий варіант пам'ятника. І скульптор невдовзі постарався запропонувати великого пролетарського письменника дійсно великим – на повен зріст, щоб він, високий та рішучий, з книжкою в руці немов крокував разом з нами, живими, своєю вулицею. Щоб залишався, коротше, серед народу. То складалося враження, що у такому вигляді московський класик уже надовго таки появиться у тодішньому ще Дніпропетровську. Ніщо не завадить йому! Однак, уявіть собі, не судилося знову.

А все тому, що в цей час інший знаний талановитий скульптор Костянтин Чеканьов в іншій майстерні завершував може ще відповідальнішу роботу над пам'ятником земляку-більшовику Григорію Петровському. Це над тим, який до недавніх пір стояв у нас наче візитною карткою на воротах у місто - на привокзальний площі залізничного вокзалу. І який теж, але ще раніше теж зняли-звалили з постаменту. А коли ще вирішували, бути у такому вигляді Петровському чи не бути, з Києва приїжджали члени авторитетної та поважної художньої ради, уповноважені Міністерством культури, приймати роботу Чеканьова. Приїхали, подивилися і прийняли. Дали добро! А тут як тут де не візьмися Павлов зів своїм Горьким. Подивіться, мовляв, оцініть заодно і мою роботу. Якщо ви вже тут, то чому не вчинити ще одне діло?! Хіба знав Юрій Павлович, що цим накликав біди уже, даруйте, не на голову Горького, а на свою!

Гості не відмовили. І очевидці тих оглядин стверджували, що спочатку ніщо не віщувало біди. Макет нового Максима Горького мистецтвознавцям з Києва також сподобався. То скульптуру, створену на цей раз Павловим, радше всього і поставили б на розі тоді вулиці Горького та центрального проспекту. Якби один з «пильних» і «політично грамотних» столичних гостей-експертів раптом не зауважив:

- Але, товариші, зверніть увагу: постать цього Горького виявиться вищою від постаті Петровського, щойно нами схваленого. Уявляєте? А я бачу: перед вокзалом Петровський, а за якихось два квартали від нього Горький – і вищий!  Погодьтеся, що це якось недобре. І неправильно! Людям кидатиметься  в очі, хто з двох вищий, а хто нижчий. І неодмінно виникатимуть тлумачення і версії та здогадки, чому письменник вищий від більшовика. Причому більшовика, дякуючи якому революційний рух у Катеринославі і виник. Я б сім разів, товариші, подумав тут, перш ніж відрізати…

- А що думати? – вигукнув все той же компартійний лідер області Олексій Ватченко, коли про це йому знайшли за необхідне обов'язково доповісти. – Горького треба посадити! Я ясно сказав? У тому розумінні, щоб його фігура не стриміла на занадто повен зріст. Нехай краще сидить і читає свою книжку!

Зрозуміло, про «блискучу» пропозицію Ватченка відразу донесли Юрію Павлову. Бідолашний скульптор, автор невдалої голови, тепер знову схопився за свою ж голову. Він у розпачі вигукнув: «То це мені третього уже Горького ліпити, чи що?!»

- А навіщо третього? – «виручили» Юрія Павловича столичні цінителі. – У Києві в художньому інституті зберігається пристойна, навіть чудова дипломна робота вашого, до речі, земляка Миколи Красотіна. Він зобразив Горького якраз у сидячій позі. Їдьте, дивіться та забирайте – і всі проблеми!

Кажуть, що насправді забрали і без попередньої поїздки до Києва. Нащо оглядини влаштовувати, якщо «сидячим» Максим Горький неодмінно мав тепер появитися у Дніпрі. Спробував би хтось тоді тут не послухатися мудрої поради першого секретаря обкому партії! Тільки ж ніхто не зміг передбачити, що у Дніпрі його дотепні мешканці незабаром називатимуть цей пам'ятник одні «злодієм, посадженим відсиджувати свій строк», а інші й «Горьким на унітазі».