Кам'яний хрест

На площі, яка прилягає у Дніпрі до центрального залізничного вокзалу,
з недавніх пір стоїть пам”ятник жертвам Голодомору і політичних репресій.
Але це вінець історії, котра розпочалася ще п”ятнадцять років тому – у січні
2006-го. Тоді саме там чималий гурт небайдужих і патріотично налаштованих
людей наперекір владі, котра довго зволікала, звалив важучу чавунну статую
Григорія Петровського – земляка, що вважався чи не першим
катеринославським революціонером-більшовиком і ленінцем, а потім був
«всеукраїнським старостою». То відразу на місці постаменту і статуї ідола
минулої епохи схвильований народ поставив  дерев”яний хрест.
Оголосивши, що це тимчасовий пам”ятник усім, хто загинув тут, на цьому
майдані, в роки Голодоморів і політичних репресій. Мислилося, що
незабаром меморіальний Знак в пам”ять про сотні і тисячі невинно убієнних
обов”язково з”явиться. Не може не з”явитися!
Спроби знести «примітивний» дерев”яний хрест «на виду головних
воріт і візитної картки міста» були. Одначе врешті-решт ніхто так і не посмів
це вчинити, а надія, що дерев”яну святиню неодмінно замінять «справжньою
та зворушливою», затягнулася на багато літ. Незважаючи на те, що потреба
саме тут звести меморіал жертвам Голодомору і сталінських репресій аж
кричала і волала про себе. Люди добрі, схаменіться, згадайте знищених
колективізацією та голодом селян, яких під стінами залізничного вокзалу
скосив і поховав у могили комуністичний режим! Адже незабаром впродовж
кількох літ уже добре стали відомі і підтверджені документами два розбої та
дві розправи, котрі чинилися таки тут у жахливі тридцяті роки минулого
століття. Перша була наслідком ліквідації куркулів та драматичного заганяння
усієї іншої селянської бідноти в колгоспи. Що селяни всюди чинили опір, це
сьогодні звісно усім. Бунти і повстання жодного села на Придніпров”ї мабуть
не обминули. Однак мало хто й понині знає, що сталося в краї і кілька сотень,
ледве не тисяча так званих «волинок» - «бабських бунтів». То у січні-березні
1930 року жінок-бунтарок в області заходилися звозити до Дніпропетровська,
щоб і їх, як сім”ї куркулів, з дітьми «відправляти в Сибір». І багато, дуже
багато з них і туди не доїхало, і додому не повернулося. За спогадами
пристарілих нині свідків отоді вже «у сквері перед залізничним вокзалом й
почали купами хоронити перших померлих». Бо «помирали штабелями,
відвозити ж не було кому – копали ями і згрібали та загортали прямо тут».
Друге страхіття чинилося у 1932-33 роках. Коли у селах навкруги у
людей не ставало чого їсти, куди вони тікали, сподіваючись на порятунок? Це
не в”язалося наче ні купи, ні логіки, але «валками» ішли у місто і діточок своїх

за собою вели. У ньому, надіялися, умерти не дадуть. А насправді
відбувалося навпаки. З наслідками, від яких холоне кров у жилах і
стискається серце. Ось читаємо Рішення Бюро Дніпропетровського обкому
КП(б)У від 21 лютого 1933 р. «Про заходи боротьби з бандитизмом та
злочинністю у Дніпропетровську та інших містах області» (тут треба
зауважити, що тоді комуністичний режим ворогами і бандитами оголошував
усіх, хто виступав проти нього і його діянь – Авт.), а в ньому пункт 8-й: «В
тижневий термін завершити очистку базарів, ночліжок та вокзалів від живих і
мертвих саботажників колективізації і хлібозаготівель». Причому передусім
зобов”язуючи «товаришів зі Сталінської залізниці» припинити шкідливі й
помилкові уявлення, наче вокзали останнім часом «стали місцями
концентрації голодуючих і безпритульних». Дійсно було і спецповідомлення
залізничного управління «про випадки смертей від голоду та виснаження на
вокзалі станції Дніпропетровськ», датоване ще весною 1932 року. Але
сьогодні зібрано і численні свідчення та спогади старожилів-свідків тих
страшних подій. Вони говорять не про поодинокі, а про масові випадки
«смертей селян, що збиралися на вокзалі з усієї губернії». І про те також, що
коли померлих набиралося десятками та сотнями, і «відвозити не встигали»,
то їх «хоронили і на місці переважно на поляні перед вокзалом».
Все це стало відомо дякуючи Музею спротиву Голодомору, який виник
і нині ще створюється у Дніпрі під впливом якраз тривалих намагань
тутешньої громадськості відкрити врешті-решт на Привокзальній площі
меморіал. А ще точніше – дякуючи доктору історичних наук Наталі
Романець, яка усі ці роки наполегливо збирала й аналізувала документальні
матеріали та письмові і усні спогади старожилів, пов’язаних з голодовкою
тридцятих років – такий термін використовували колись селяни. І тепер
Наталя Радомирівна розповідає, що «не викликає сумнівів навмисне
вчинення тоталітарною владою Голодомору шляхом геноциду в Україні
селянських мас та спланованою конфіскацією у них урожаю зернових і інших
продуктів харчування». А з іншого боку що «досі існує помилковий стереотип
про наче «безхребетного українського селянина, який покірно чекав, поки
його заморять голодом». Навпаки, там і тут селяни відчайдушно захищалися
та громили осередки Радянської влади. Чого варте лише Павлоградське
повстання, яке охопило села майже десятьох нинішніх громад! Інша річ, що
«сили, можливості і методи виявилися нерівними», отож повстання було
жорстоко придушене.
Недавно Музей спротиву Голодомору розгортав у Дніпрі
документальну виставку «Геть комуну та радянську владу: спротив селян

Дніпропетровської області насильницькій колективізації та Голодомору». А
саме до її відкриття й постав на Привокзальній площі обласного центру
також тепер гранітний хрест в пам’ять про трагічні на цьому місці події
тридцятих років минулого століття. Сприймаючи і трактуючи це так, що
поставлено кам”яний хрест на могилі усіх тут жертв «геноциду й терору
голодом». А про що не можна при цій нагоді змовчати, так це про те, що
якщо попередній дерев”яний появився 15 літ тому «без дозволу тодішньої
влади, навіть наперекір їй», то оновлений гранітний поклонний Хрест – це, як
висловилася директорка згаданого Музею спротиву Лілія Богачева,
«громадянська ініціатива та кошти жителів, результат зусиль і старань
численних громадських організацій». Тільки навздогін благородної події
«готуються тепер історична довідка та інші необхідні у таких випадках
документи, які будуть подані в обласні інстанції для затвердження кам”яного
хреста меморіальною пам”яткою драматичної історії українського селянства».
Була ідея, кажуть ініціатори кам”яного хреста, поставити біля нього і
стелу та викарбувати на ній імена усіх померлих тут в роки колективізації та
Голодомору. Бо згадалася новела Василя Стефаника «Камінний хрест». Її
герой Іван Дідух увесь вік тяжко працював на землі, обробляючи горб. Від тієї
роботи його переломило, що ходив скрюченим і не міг розігнутися. Врешті-
решт під впливом синів вирушив у пошуках кращої долі в далеку і невідому
Канаду. А на рідній землі на згадку про себе і своїх рідних на горі, якій
кланявся щодня низенько до землі, поставив камінний хрест і написав на
ньому своє ім”я та імена близьких. Ось тільки у нашому випадку на
Привокзальній площі у Дніпрі нічого іншого не зостається зараз, як карбувати,
що це пам”ятник тисячам і тисячам невідомим і безіменним українським
селянам-жертвам нечуваного і небувалого ніде у світі раніше геноциду.
Людям, котрі жили і боролися за свої інтереси до кінця – до останнього
подиху, а часто і до останньої краплі крові. Адже, підвели риску Лілія
Богачева і Наталя Романець, Дніпропетровщина була в Україні одним із
найбільш бурхливих та непокірних центрів селянських антибільшовицьких
настроїв, бунтів, виступів і повстань. Чи не всі ми тепер, хто частіше, а хто
зрідка, потрапляємо у Дніпрі до залізничного вокзалу. Завжди квапимося чи
то на електричку, чи на пасажирський потяг. Або зустрічати своїх гостей. То
закликаємо земляків усіх наших не пробігати спокійно та байдуже мимо
Кам”яного хреста на могилі полеглих в колективізацію і Голодомор селян.
Зупиніться хоч на мить, затримайтесь і пом”яніть та поклоніться.
Перехрестіться, як перед храмом. Це не Хрест на вокзальному роздоріжжі -
це Собор невинно згублених людських душ.