КАРАСІ НЕ ДРІМАЮТЬ, КОЛИ ЩУКИ, І ПСУЮТЬСЯ З ГОЛОВИ

Скандальні події «внутрішнього значення» відбуваються нині у воюючій Україні. Спочатку Верховна Рада голосує за припинення повноважень зграї «бойових» народних депутатів у складі Віктора Медведчука, Андрія Деркача, Рената Кузьміна і Тараса Козака. А невдовзі президент підписує низку указів про відставку ще чисельнішої компанії «багнетів» з числа посадовців ОП та Кабінету міністрів. Усі як на підбір відомі і до недавніх пір надміру хвацькі діячі. Які марно приховувати чи замовчувати, за які гріхи звільнені. За тяжкі!

Українська приповідка здавна у таких випадках підказує, що риба псується з голови. Але річ у тім, що справді ситуація у даному разі не менш загрозлива і з іншого боку: «хвости», даруйте, також не відстають від зловредних голів. Чи не говорить це вам про те, що на місцях теж давно пора чистити усі стайні у вигляді не лише, між іншим, обласних або районних адміністрацій чи органів самоврядування - від сільських та селищних до районних, міських і обласних. А не лише тому, що замазані та прогнилі по вуха і загрузлі вище колін у бруді й правоохоронці-поліцейські та стражі фактично безпорядків у прокуратурах, а також судах. Зверху донизу одним смердючим смальцем вимазалися!

 А на підтвердження сказаного історія із сучасного літопису славної Дніпропетровщини. Тут ще з радянських часів в обласному центрі працював Науково-дослідний, а воднораз і проєктно-виробничий та конструкторсько-технологічний інститут трубної промисловості. Який був єдиним таким у Союзі і вважався гордістю України. Трубочки і труби майже півтисячного сортаменту - від найтонших медичних «капілярів» до різних діаметрами і нафтогазових призначень створювалися у Дніпрі. Тут виготовлялися перші дослідні зразки. То що на інститут накинули неситими очима тепер уже більше, ніж ще десять літ тому місцеві діячі-лжедержавники, це не випадково.

І коню було ясно, що мова йшла про інститут стратегічного значення. Котрий роздержавлювати, тим паче мерщій «прихватизовувати» зась. Так його і не виставляли на торги. Але знайшли куди винахідливіший "хід". Задум виявився із дуже далекобійним прицілом: ні з того та ні з сього раптом взяли передали приміщення-корпуси інституту – разом понад сім тисяч квадратних метрів площею – на баланс Дніпропетровської міської ради. Ви вдумайтеся: не інститут, а лише окремо його «апартаменти». На якій підставі? Знайшли і її. За відомим принципом, що хто не ризикує, тому вік багатого життя не бачити. Нерухомість, коротше, зачислили до соціальної інфраструктури, дуже неначе необхідної мешканцям обласного центру. З цих причин вона «логічно» і дісталася міській владі.

Хто та як збирався реалізувати далі підступний, тому і «перспективний» задум, спочатку до пуття зрозуміти було важко. Поки його не підхопили, за нього поки не вчепилися так, як дармовому коню не заглядають у зуби. Мимо настільки принадного шансу пройти, тим більше прогавити те, що наче само пливло до рук, просто не змогли «провідні» на той час депутати міської ради. Чомусь так і не придумали вони, як в інтересах мешканців міста скористатися чималою «соціальною» інфраструктурою у вигляді сірих заводських корпусів, дарма, що майже у центрі Дніпра, вони, витримавши одначе тривалу паузу, вирішили… продати приміщення. І знов що цікаво та «несподівано»: продати тільки їх. Без колективу інженерів, техніків, проектантів та конструкторів. Без лабораторій та дослідних і експериментальних цехів, усього технологічного начиння та устаткуванням в них і так далі.

А чому було вагатися і сумніватися? Сам інститут на баланс міськраді адже не передавався. Його як уже наче й не існувало. Все одно, що міські депутати у дистанційному режимі закрили його і викинули зі своїх голів як такий, котрого немає. Причому неначе давно катма. Про що працівники самого інституту, уявіть собі, не знали і не підозрювали навіть.

Ясна річ, проєкт рішення з приводу продажі площ, які якщо і належали Трубному інституту, так то колись, розглядали і обговорювали на засіданнях депутатських комісій. Далі й голосували за нього в сесійній залі, підтримавши майже одностайно. І не вважаючи оборудку аферою, бо обрані городянами «нардепи» місцевого толку за документами продавали не інститут, а ніби… порожні та безлюдні його цехи і корпуси. А з іншого боку продавали то з благородною метою… поповнити казну міста. Правда, не посоромилися при цьому нерухомість балансовою вартістю понад 60 мільйонів гривень дружно збути більш ніж… у десять разів дешевше – за 5, 4 мільйона.

Сьогодні місцеві правдоборці поіменно назвали усіх з міської ради, причетних до наскільки «блискучої» шахрайської операції. Судячи з усього, усіх по заслугах згадали. Але ми зупинимося лише на тих, хто перш за все у власних шкурних інтересах здійснив наче нездійснене. І почати доводиться з депутатки на той час дійсно міської ради Олени Степанян. Бо вона крім того, що була депутаткою, працювала й заступником директора, не дивуйтеся... Трубного Інституту. Більше того, якийсь час тимчасово виконувала і обов'язки директора! Тобто сумніватися не доводиться, що «операція» пройшла як мінімум не у секреті від неї, а як максимум то і не без її участі. Хоч нинішній директор Інституту Радомир Король звинувачує Степанян у тому, по-перше, що дозволила «провернути аферу поза спиною колективу», а по-друге «ще й від колективу приховала, що трубники працювати лишилися у приміщеннях, які їм уже не належать».

Гай-гай, згодом інженери, конструктори та проєктанти дізнаються, що й дослідні лабораторії та цехи з усіма у них приладами, механізмами, станами та іншим технологічним устаткуванням також тю-тю – перестали їм належати. Доволі солідні проєктанти та конструктори, кандидати і доктори наук, творці все досконалішої трубної продукції продовжували вважати, що їхній Інститут стратегічно важливий для України і тому не підлягає аніяким перетрубаціям та «реформам». Отож не може бути відчуженим, тим паче «прихваченим» ні загалом цілим комплексом, ні в роздріб частинами. А воно сталося зовсім не так. Тобто навпаки сталося: однопартієць згаданої уже депутатки й замісниці директора Трубного Інституту Олени Степанян, він же на той момент голова ще міського осередку партії «опозиційна платформа-за життя» і заодно в міськраді голова комісії з питань комунальної власності Геннадій Гуфман благословив продажу «частини майна НДТІ» якомусь ТОВ «ІнвестДніпро», а завірила угоду бігцем нотаріус Яна Гуфман – благовірна дружина Геннадія Леонідовича.

Гадаєте, цим справу завершили? Та ні ж! Очевидно знадобився покупець, якого потім оголосили сумлінними та ніяким боком не причетним до шахрайства чистої води. Таким, який неначе сном-духом не знав і не відав стосовно «розправи з Трубним». Адже минув якийсь час, і «ІнвестДніпро» нерухомість Інституту несподівано реєструє на ізраїльську компанію «Zenter Development and Investments Ltd». Незабаром стає ясно, для чого вдавалися до заплутаної триходівки: співзасновник першого інвест-покупця і воднораз бізнес-партнер Геннадія Гуфмана Євген Ліфшиць має ще одну фірму «Терра сервіс плюс», і саме вона остаточно… викупляє нерухомість НДТІ у ізраїльтян.

Кажуть, наче дана оборудка могла не пройти або й одразу скінчитися скандалом. Але за якийсь час Геннадій Гуфман очолює «опзж» на обласному рівні, обирається тепер в обласну раду і навіть стає першим заступником її голови. Так що ловити злодіїв марно. Ось тільки для держави прикрість дуже велика. Трубного Інституту у Дніпрі фактично то не стало. А це було єдине у нас проєктно-конструкторське підприємство, яке створювало і виготовляло стволи реактивних систем залпового вогню «Град», «Смерч» та «Ураган», а також системи охолодження головок самонаведення бойових ракет. Тому ми про те й річ ведемо, що наскрізне зверху й до низу розкрадання державної казни стало чи не найбільшою наразі загрозою для незалежності України. Що переможемо розпрокляту рашню, в цьому не сумніваємося. А чи здолаємо врешті-решт внутрішню, даруйте, гідру, у багатьох і багатьох впевненості немає і меншає – ось до чого дожилися.

А ще пишемо ми про це саме з Дніпропетровської області також не випадково. Область щойно під канонаду гучних відставок несподівано майже з викликом  взялася підтверджувати, що таке зло, як казнокрадство, у нас нездолане. Вважайте, що казноїди усім нам межи очі тут кинули, наче їхнє було і залишатиметься зверху.

Як це сталося? А перегляньте у нашому розділі СТАТТІ майже місячної уже давності публікацію «Не ловлять гав, поки війна». У ній мова і про те теж, що глава обласної воєнної адміністрації Валентин Резніченко «перекидав» не десятки навіть, а сотні мільйонів гривень на рахунки компанії «Будінвест інжиніринг». На так зване утримання автомобільних доріг місцевого значення. Хоч як саме здійснюється це «утримання», ніхто так і не бачив. Бідолашні водії з сумом констатують, що і не побачать. А все тому, що одна із засновниць цієї компанії - дуже наближена подруга Валентина Михайловича, фітнес-тренерка Яна Хланта. А один із засновників - давній і перевірений його приятель. Котрий за океаном в Сполучених Штатах разом зі своїм братом оголошений, правда, у розшук за злодійські і там діяння.

Так от, серед щойно звільнених (неначе добровільно чи за власним бажанням – це важко зрозуміти) опинився і Резніченко. Що його відправлять у відставку, у Дніпрі на рівні «чуток з достовірних джерел» знали мінімум за пару тижнів до команди «На вихід геть!» І ось вам новина більш ніж до жаху приголомшлива. За день до свого звільнення Валентин Михайлович грюкнув дверима так грюкнув: департамент житлово-комунального господарства та будівництва ОВА з тією ж подружньою компанією «Будінвест інжиніринг» уклав угоду знову таки на утримання якоїсь іншої дороги обласного значення. І як зі щедрого та непоборного плеча кинув їй для цього ще більше ста мільйонів бюджетних гривень. Щось на зразок того анекдоту, коли чоловіку пообіцяли стільки землі, скільки він пробіжить вздовж неї за день. А він з останніх сил добігаючи краю, ще й упав, кинувши поперед себе шапку. Мовив, що це «на огірочки хай ще буде».