Сто одинадцять років тому, у січні 1912, в Катеринославі завершили знімати і одразу випустили на екран видовищний фільм “Запорізька Січ”, який і дає підстави вважати першою українською художньою кінострічкою. Ось так, шановні земляки.

       В одному з вересневих номерів за 1911 рік катеринославського часопису “Дніпрові хвилі” було вміщено цікаве оголошення. “Місцева фабрика сінематографів під фірмою “Родина” (“Сім”я”) Данила Сахненка і його компаньйонів, - говорилося у ньому, - задумала випустити видову картину, як татари нападають на Запорізьку Січ”. І далі: “Для цього вирішили зробити примірну баталію облоги та відсічі запорожців десь на місці колишньої Січі. Оглянули Дніпро на всьому руслу між Катеринославом і Олександровськом (нині Запоріжжя – Авт.) і зупинились на Лоцманській Кам'янці як на найбільш підходящому місці. Уже побудували курені, хати та тому подібне. Трохи не півсела – коло 400 душ – запросили взяти участь у баталії. Для всіх пошито спеціальне історичне убрання, підготовлено гармати та човни на Дніпрі. Упорядники звертались за порадами до проф. Д. І. Яворницького. Сама баталія має одбутися цими днями”.

        Отож на березі Дніпра за милю вище його порогів, як вдалося встановити, 14 вересня 1911 року дійсно відбулося те, що теперішньою мовою називають батальними зйомками художнього кінофільму. Автором сценарію, режисером і воднораз оператором був місцевий житель Данило Сахненко, якому на ту пору виповнилося 36 років від роду. Хто він таким і чому взявся раптом за втілення настільки дерзновенної і мало не фантастичної на ті часи ідеї?

       Відомо, що виникнення світового кіномистецтва історики пов'язують з дивовижним апаратом “рухливих фотографій”, змайстрованого у 1895 році французькими братами Люм'єр. Але з першістю французів можна сперечатися. Двома роками раніше, у 1893-му, метикуватий вихідець з села Окіп – нині Золочівського району Харківщини, - механік Одеського університету Йосип Тимченко сконструював кінетоскоп, який, як стверджують енциклопедії, “здійснював зйомки і проекцію рухливих зображень на екрані – прототип сучасних кінознімальних і кінопроектуючих пристроїв”.

Більше того, в Україні і свої “ігрові” кінострічки з”явилися самостійно, незалежно від французьких уже у 1907 – 1909 роках. Правда, то були короткі фільми-ілюзіони і фільми-атракціони, як їх називали. Тобто мікросюжетні, які зараз доцільніше кваліфікувати як невеликі кліпи, комікси і водевілі, комедійні розиграші чи новели. Хоч були й спроби екранізації вистав з репертуару та у виконанні акторів українських театрів. У Харкові у 1909 р. знімалися на плівку вистави “Шельменко-денщик”, “Солдат-чародій” та “Ніч напередодні різдва”.

      А у Катеринославі у 1908 році об'явився якийсь Зайлер. Власник диво-проектора конструкції французьких братів, котрий відкрив перший тут електро-біоскоп – щось на зразок кінотеатру – і мерщій зайнявся привабливим бізнесом з демонстрування потішних міні-стрічок. Городяни були в захопленні від них. Дивитися “динамічні фотознімки” йшли потоками. Зайлер, ясна річ, у великій таємниці зберігав від допитливих секрети свого апарату. “Однак самому рівномірно крутити сеанс за сеансом ручку апарату йому було не під силу, - писав уже в наші часи дніпропетровський журналіст, письменник і невтомний краєзнавець Микола Чабан, - і він звернув увагу на молодого й кмітливого місцевого робітника на ім”я Данько, пустив його у свою секретну «кінобудку», щоб той хоча би зрідка замість нього виконував непросту роботу”. А учень виявився набагато проворнішим і здібнішим від учителя. Незабаром Данько-Данило Сахненко перезаряджав апарат стрічками удвічі й швидше, ніж сам Зайлер. Останньому нічого не залишалося, як на повних правах взяти його кіномеханіком свого біоскопу.

       А незабаром же сталася неприємність, котра загрожувала провалом для бізнесу Зайлера. Проектор забарахлив, зіпсувався, і “кінотеатр” треба було закривати. Та Данило Сахненко, не питаючись хазяїна, розібрав увесь апарат на гвинтики та детальки, а потім на очах переляканого Зайлера склав їх назад до купи. Ввімкнув, і апарат знову запрацював, наче й не ламався.

       Треба віддати належне Зайлеру – незабаром він сповна віддячив своєму кіномеханіку. У ті роки в Парижі виникло і перше у світі кінопідприємство – “Брати Пате і Ко” – з перідочного випуску кіножурналів, як би ми зараз сказали, хроніки та документальних сюжетів з життя країн всієї Європи. Нескінчений кіносеріал “Пате-журнал все бачить і все знає” намагався показувати найбільш визначні та сенсаційні події, пригоди, катастрофи і стихійні явища, як на сучасну мову, то й «смажені», де б вони не відбувалися. Тому й викликали майже навіжений інтерес будь-якої публіки та користувалися величезним попитом. Але щоб не втрачати марки, брати Пате мусили мати і шукали для себе постійних кореспондентів-кінооператорів по всіх усюдах та кінцях європейського континенту. І саме Зайлер підказав невтомним французам “подивитися” катеринославця Данила Сахненка. Ті не відразу, вагаючись, але зважилися у тимчасове користування – очевидно, з випробувальним терміном – передати Данилу свій недешевий знімальний апарат і кілька коробок кіноплівки.

       Для початку окрилений Сахненко зняв вельми поетичний, мальовничий фільм про таке диво природи, як Дніпровські пороги. Потім і не менш зворушливий та ліричний, а для нащадків ще й пізнавальний “Катеринослав”. А на весну Дніпро вийшов з берегів, страшна повінь затопила безліч сіл та містечок. Топила вона і металургійні заводи Катеринослава, а скресла крига трощила й ламала все підряд. Тодішні газети писали, що “по Дніпру пливли дахи хат і сараїв, на багатьох з них злякано тулилися собаки, коти і кури, а на деяких рятувалися навіть люди”. Сахненко дні і ночі проводив там, де коїлося лихо, зняв про повінь не одну, а кілька плівок. І незабаром отримав з Парижа повідомлення: “Вартість знятого і присланого матеріалу перекриває вартість кіноапарату, так що віднині апарат переходить у власність кореспондента”.

      Ось тепер Данило Сахненко і створив акціонерне товариство-кінофабрику “Родина”. Засновників було троє. Якийсь Ф. Щетинін вніс 10 тисяч рублів, інший наразі невідомий приміщення для “кіноательє”, а Сахненко свій знімальний апарат і вміння працювати з ним. Спочатку за прикладом харківських колег Сахненко займався екранізацією театральних вистав. І здійснив зйомки драматичних постановок театру Миколи Садовського – “Наймичку” І. Карпенка-Карого, “Наталку Полтавку” І. Котляревського та “Богдана Хмельницького” М. Старицького. В усіх них грали ролі провідні на ті часи актори українського театру – той же М. Садовський та М. Заньковецька, І. Мар'яненко і Ф. Левицький та інші. До речі, сахненківська стрічка “Наталка Полтавка” демонструвалася на екранах до 1930 року.

         Нарешті Д. Сахненко зважився створити і перший свій самостійний художній фільм “Запорізька Січ”. Як стверджує нині краєзнавець М. Чабан, він задумав і зняв цикл “видових” фільмів з української історії. Були ще й “Облога Запорожжя”, і “Любов Андрія” за повістю М. Гоголя “Тарас Бульба” та “Мазепа”. Останній як заперечення мотивам поеми О. Пушкіна “Полтава”. Але й це не все. Через два роки кінофабрику “Родина” Сахненко перейменував на кінематографічне товариство “Україна”. І у лютому 1914 р. одна з місцевих газет вмістила інформацію наступного змісту: “30 січня в Катеринославі (на честь другої річниці виходу фільму “Запорізька Січ” – Авт.) демонструвалися картини товариства “Україна” – “Запорожський курінь”, “Вечорниці”, “Злагода” та “Запорожці в неволі”. Картини вельми вдалі, барвисті і кращі багатьох драматичних вистав, які йдуть на сценах театрів, супроводжувалися українським хором”.

        А у фільмі “Запорізька Січ” у ролі хвацького молодого козака-вершника дебютував, якщо хочете знати, Арнольд Кордюм – пізніше доволі знаний український кінодіяч-режисер. Сталося це випадково, але й визначило усе подальше життя Кордюма. Він тоді, ще юнак, приїхав у Катеринослав у гості до вітчима-художника Єлисея Шарлика. Якого Сахненко і залучив розмальовувати декорації для свого фільму. То вже цей Шарлик і похвалився Сахненку, що у нього є “прийомний син, який може що завгодно витворяти на коні”.

        Тепер же дякуючи спогадам А. Кордюма ми дізнаємося, як склалася доля автора першої вітчизняної художньої кінострічки пізніше, після перевороту 1917 року. На початку двадцятих років минулого століття А. Кордюм прибув у Харків – в лабораторію Всеукраїнського фотокіноуправління – для тиражування (розмноження) робочого примірника свого щойно завершеного фільму “Непереможені”. Його відіслали до начальника лабораторії... Сахненка. “А хто він, цей Сахненко?” – насторожився Кордюм.

- Колишній капіталіст, власник акціонерного товариства, - сказали. – Ми його виловили на біржі праці. Бісова душа, паразит, поїздив колись досхочу на спинах трудового народу. Але спец неперевершений, нехай тепер на революцію робочого класу і попрацює...

      Не важко здогадатися, що Кордюм відразу упізнав свого першого навчителя і режисера. І пізніше написав, що в лабораторії Данило Сахненко не затримався. Зі свого помічника він виховав бездоганного наступника для себе Таравердова – в майбутньому начальника виробництва кіностудії імені Олександра Довженка. А сам повернувся до створення художніх фільмів і разом з М. Лідером встиг ще зняти відому свого часу кінострічку “Вбивство сількора”.

      Але чи збереглися перші фільми з козацької історії, зняті Д. Сахненком у Катеринославі? Все той же письменник і краєзнавець Микола Чабан з'ясував, що в реєстрі Держфільмофонду колишнього СРСР точно значилися деякі роботи Данила Сахненка, створені у 1910 – 1916 роках. Але не ті, які Сахненко зараховував у свій вдалий доробок. Це явно зняті з комерційних міркувань для невибагливих глядачів на зразок відвідувачів біоскопа Зайлера комедії“Оце так ускочив”, “Грицько Голопупенко” і “Геройський подвиг сестри-жалібниці” та драми на чотири частини “На полі брані” і “Помер бідолага в лікарні воєнній”.    

        Правда, зараз в російському державному архіві кінофотодокументалістики зберігається низка документальних сюжетів Сахненка з “Хроніки Катеринослава і Катеринославської губернії”. Вони можуть і становлять історичну цінність. Зокрема, зйомки демонстрацій цивільного населення і солдат у лютневі дні 1917 року і навіть бої громадянської війни – “стрілянина, вибухи, постріли гармат, траншеї на передовій, похорони загиблих”.

         А стосовно художніх стрічок “Запорізька Січ” чи “Облога Запорожжя”, “Любов Андрія” чи “Мазепа”, “Запорожський курінь” або “Запорожці в неволі”, то теж залишаються надії, що вони збереглися. Треба тільки їхати в колишній Держфільмофонд колишнього Союзу і шукати їх там. Але на це покищо ні в кого не знаходилося ні бажання, ні духу та терпіння. А шкода. У довіднику “Кінематографія дореволюційної росії”, який було видано у 1963 році, прямо сказано, що “у Катеринославі (нині Дніпропетровську) 1908 року приступив до зйомок ігрових фільмів Данило Сахненко, якого ми маємо вважати піонером української кінематографії”.