ВІН ВИБРАВ ВОЛЮ НЕ ДЛЯ СЕБЕ

                   Щойно у київському видавництві «Смолоскип» побачила

            світ унікальна для української історії книга нашого земляка,

            яка вперше з'явилася ще у повоєнні роки минулого століття

      на американському континенті і мільйонними накладами в Європі,

                    а на батьківщині автора видається оце лише вперше.

26 лютого 1966 року в Сполучених Штатах Америки за загадкових і підозрілих, та досі остаточно не з'ясованих обставин загинув Віктор Андрійович Кравченко – син катеринославського революціонера-більшовика, в студентські роки приятеля Леоніда Брежнєва, а згодом інженера-металурга, котрий в кінці Другої світової війни доволі несподівано розпорядився власною долею – став неповерненцем у Радянський Союз, як тоді комуністична пропаганда називала тих, хто виїжджав на Захід і не вертався назад. У Віктора ж Кравченка була особлива, суто своя мета вчинити втечу. І є переконання, наче він був застрелений агентом КДБ. Недавно розкриті документи ФБР свідчать, що тодішній Президент США Ліндон Джонсон наполегливо цікавився - Кравченко вчинив самогубство чи його інспірувала радянська служба безпеки? То отримав відповідь, що «підозра про причетність совітів до смерті Кравченка велика» - і не більше. А була вона доведена чи спростована, до цих пір залишається і залишиться, мабуть, уже назавжди невідомо. Хоч у автора цього нарису на підставі матеріалів і свідчень, з якими довелося познайомитися, склалася думка, що Віктор Андрійович з власної волі покінчив зі своїм життям. Його головній мрії так і не судилося було здійснитися.

Про страхіття колективізації, голодомору 33-го, переслідування і сталінські репресії та ГУЛАГи світ задовго до Олександра Солженіцина дізнався від вихідця з Дніпропетровська Віктора Кравченка. У 1946-47 роках спочатку у Сполучених Штатах чотиримільйонним накладом, потім багатомільйонними і в країнах Європи вийшла його книжка “Я вибрав волю”. Багато хто тоді там стверджував, неначе Кравченко написав її винятково для того, аби виправдати свій вчинок зрадника і перебіжчика. Адже він був надто не логічним для його біографії. То навіть на Заході ще не могли збагнути й повірити, що автор сенсаційного бестселера пішов на його оприлюднення тільки задля того, щоб заявити на весь світ правду про Радянський Союз.

БАТЬКО ВІКТОРА, Андрій Кравченко, працював у залізничних майстернях Катеринослава і напередодні першої російської революції був тут відомим серед більшовиків-підпільників. Того дня, коли у нього й народився Віктор, Андрій Федорович за свою діяльність потрапив до камери смертників. Потім страту замінили довічним ув'язненням. Звільнив Кравченка-старшого лише жовтень 1917-го. На цей час його ще неповнолітній син уже трудився на невеликому ливарному заводі, а незабаром вступив і у комсомол та перейшов в ударно-показову бригаду Брянського металургійного заводу.

А потім хлопець вирішив учитися. Обрав для цього Дніпропетровський металургійний інститут. Активний студент залучався до заготівель хліба та проведення колективізації. Якийсь час працював “організатором” на селі у парі з таким ж студентом - молодим більшовиком з Кам'янського, яке згодом назвуть Дніпродзержинськом, Леонідом Брежнєвим. Вони потоваришували. Проводили разом час, коли Кравченко був на практиці на Кам'янському металургійному заводі.

Та ось здобуто освіту, і здібний Віктор, на відміну від Льоні Брежнєва, зробив кар'єру, далеку від політики. Інженер Петровки та Нікопольського трубного комбінату, потім в Таганрозі, на Донбасі і нарешті в Первоуральську. А у 1941-му, коли почалася війна, добровольцем пішов в інженерні війська. Однак незабаром був відкликаний і призначений головним інженером союзного “Промтресту”, згодом же і начальником відділу військово-інженерних озброєнь Раднаркому СРСР. Нарешті очолив і “Головметал” Союзу РСР. Стояв у резерві на наркома чорної металургії.

Не випадково Кравченка відряджають у США налагоджувати закупівлю-приймання того обладнання, яке Америка постачала в Радянський Союз за ленд-лізом. Свої обов'язки виконував старанно. А останній день березня 44-го припав на суботу. Зранку Віктор Андрійович поскаржився колегам по радянській місії, що кепсько себе почуває і муситиме кілька днів лікуватися. Йому поспівчували, а він був, як ніколи, дуже ввічливим. З'ясовував несподівано і  якось дивно, чи не завинив перед кимось. Розрахувався з тими, у кого позичав гроші. Одначе ніхто й подумати не міг, що вже наступного дня Кравченко насправді опиниться в Нью-Йорку, під вигаданим прізвищем поселиться в тісній і вогкій кімнатці якоїсь задрипаної нічліжки і відразу попросить політичного притулку. А за кілька днів відома газета “Нью-Йорк таймс” опублікує шокуючу заяву Віктора Кравченка:

“Упродовж багатьох років я чесно працював для народу моєї країни на службі у Радянського уряду і міг спостерігати різні стадії розвитку його політики. Заради інтересів Радянського Союзу і його народу я довго замовчував багато фактів, які хвилювали мене. Але далі мовчати не можу. Я стверджую, що радянський народ більше, ніж будь-який інший, потребує політичної волі, істинної свободи, а також захисту від страху. Він перебуває під гнітом і страждає від жорстокості. НКВД там користується необмеженою владою. З політичними противниками в країні розправляються методами наклепів, провокацій і навіть гірше – розстрілів та заслань в сибірські табори”.

ДЛЯ ДЕРЖАВИ, яка здобувала перемогу у другій світовій війні, це був гучний ляпас. Тому як тільки не називали Віктора Андрійовича у нашій пресі. "Мерзенним та невдячним зрадником і брудним перевертнем, іудою та гадиною, підлим неповерненцем". Але почитаймо, що Кравченко сам писав про свій вчинок: “Тепер, коли це сталося, в мені не було радісного хвилювання. Була пекельна порожнеча, в якій страх і гризоти совісті нагадували про себе, як удари дзвону. Там, вдома, ті, хто працював поряд і товаришував зі мною, не кажучи уже про тих, хто мене любив, назавжди будуть заплямовані підозрою. Щоб порятуватися, їм доведеться зректися мене, як свого часу я відрікався від інших, на кого падав мстивий гнів сталінської влади. Чи мав я моральне право піддавати небезпеці невинних заручників в СРСР, щоб тільки вгодити велінню власної совісті і сплатити свій борг правді такій, яку я розумів? Це була найжорстокіша з мук, котра не залишала мене. Та роблю з себе людину без батьківщини і без родини, усвідомлюючи таку необхідність”.

Цим зізнанням і почав Кравченко свою книжку “Я вибрав волю” – дійсно перше на Заході антисталінське видання. Воно не просто наробило галасу. Поза межами СРСР викликало шок і майже переляк. Світ дійсно уперше дізнавався тоді, як в СРСР будують соціалізм. Мені книгу Віктора Андрійовича прочитати довелося уже після того, як ми всі дізналися багато правди про той же Голодомор або сталінські репресії. Одначе такого про свавілля під час колективізації у Дніпропетровщині, чисток у партії і концтабірних методів будівництва заводів і каналів читати і не доводилося. Радянський Союз постав катом свого народу. То не випадково Сталін прийшов у гнів і наполягав, аби США негайно видали Кравченка. Але американці довго зволікали. Коли ж помер Рузвельт, про видачу утікача мови уже не йшло.

І тоді раптом у французькій газеті “Леттр франсез” (літературна газета французьких комуністів – Авт.) з'являється стаття ніби кореспондента газети у США Сіма Томаса “Як був сфабрикований Кравченко”. У ній стверджувалося, що книга “Я вибрав волю” – суцільна і підла брехня, наклеп на більшовицьку росію. З іншого ж боку сам Кравченко змальовувався запроданцем, негідником і навіть п'яницею. Розрахунок був безпомилковий: у ті повоєнні роки у багатьох країнах Європи все ще тривали повоєнні суди над покидьками-зрадниками своїх народів, прислужниками гітлерівських фашистів, які викликали тільки огиду та гнів. Таким спонукала французька газета сприймати і Кравченка. Сподіваючись, що той нізащо не посміє огризатися і не зможе відмитися.

А Віктор не спинився перед тим, щоб подати позов уже за пасквіль на нього. І при кінці січня 1949 року в Парижі почався судовий процес, про який писали усі газети світу, крім СРСР. З'їхалося стільки журналістів, що найбільша зала Палацу правосуддя була постійно переповнена. Процес відразу назвали процесом віку, дивовижним і нечуваним, коли “один дисидент кидає виклик цілій надкраїні Сталіна”. Сіма Томаса, як і очікувалося, в природі не знайшлося. Тільки потім відкриється таємниця, що за псевдонімом сховався журналіст-комуніст Андре Ульман. А його натхненником були посланці-агенти з москви. І Франція для цієї мети була вибрана тому, що “поміж усіх західних держав вона найбільше захоплювалася перемогою радянської росії над Німеччиною”. Так що на ефект у свою користь кремль і не сумнівався.

ЛИШЕ ЧЕРЕЗ багато літ потому московський письменник Борис Носик у Тургенівській бібліотеці Парижу натрапить на стоси газет мало не з усього світу з репортажами “про справу Кравченка”. Заінтригований ними, він і відшукає в архівах стенограми усіх 25 судових засідань “дивовижного паризького процесу”. Хто б міг подумати, писав Носик, що “уже в 1949 році було сказано стільки гіркої правди про комуністично-сталінський режим”, а “ми нічого не чули і не знали про Кравченка, який першим набрався духу сколихнути світову громадськість”. Відповідачами до суду були викликані директор щотижневика “Леттр франсез” Клод Морган і його співредактор, автор ще кількох викривальних матеріалів про Кравченка Андре Вюрмсер. Вони і в один голос, і навперебій намагалися переконати присутніх, що не безпідставно звинувачують Кравченка. Вюрмсер, зокрема, говорив: “Чи правдоподібно це, щоб через 31 рік після виникнення нового ладу, з'являється раптом хтось і заявляє, що насправді ми нічого не знаємо про Радянський Союз? Це абсурд, а Кравченко маріонетка, яку смикають за грубі мотузки з США. Тому ми й вирішили розвінчати брехню, яку містить книга, написана Кравченком, де СРСР показано як країну, охоплену поліцейським терором”.

Віктор Андрійович це заперечив так: “Я люблю свою батьківщину і своїх співвітчизників, але віддав перевагу засланню. І не я ухвалив це рішення – на нього мене спонукали страждання і відчай, які панують в СРСР”. Далі Кравченко говорив, що Голодомор – безжальне винищення селян, які “ходили, мов скелети” тоді, коли “партійці жиріли від переїдання і гвалтували знесилених жінок”. Що чистки в партії – це шість мільйонів жертв, свавілля НКВД – “вибиті зуби і відбиті печінки, масові розстріли та повільні загибелі в концтаборах”.

Але йому спочатку фактично не вірили. Свідок Фернан Греньє пригадував свою поїдку в СРСР і запевняв, що “нічого подібного не бачив і не чув”. Історик-комуніст Жан Бабі спокійно докинув, що “про таке й подумати не можна здоровим розумом”. Та й був це рубікон, по один бік якого – відомі учасники Опору і активісти впливової у Франції в повоєнні роки компартії, а по інший – неначе дійсно елементарний запроданець Батьківщини. Аналогічно вигляділо і зіткнення свідків: відомих діячів, генералів, письменників, академіків, навіть лауреата Нобелівської премії з жалюгідними недобитками війни, колишніми поліцаями і навіть злодіями, які не з кращих причин опинилися за межами Радянського Союзу. Інших запросити на процес Кравченко просто не міг. І йому двічі протягом трьох місяців процесу зраджували нерви. Це коли він грюкав кулаком об стіл і майже закричав, “чому вірять тим, хто наїздами спостерігали життя в СРСР і нічого не спромоглися там розгледіти”, а не йому і його свідкам, “які жахів надивилися і натерпілися по горло”?

- Ви поставте собі запитання, - говорив Кравченко, - чому у лютому 41-го року серед делегатів партійної конференції у москві лише восьмеро були віком понад 50 років? А де всі, хто робив революцію і створював промисловість, економіку і культуру? А навіть у доповіді на конференції було сказано, що в промисловості залишилося тільки 22 проценти спеціалістів з освітою. То я вас питаю: після того, як з 1917-го по 1941-й вся система технічної освіти випускала фахівців різних рівнів і галузей, що ж сталося з мільйонами тих, кого було випущено? Так я вам скажу: вони у тюрмах і концтаборах, а багацько їх там і ліквідовані.

Швидко стало ясно, що Кравченко ніякий не нікчема і не негідник, а досить розважливий, ерудований і розумний чоловік. Про це після процесу писав навіть адвокат газети “Леттр франсез” Жоє Нордман. Коли зайшла мова, писав він, про перепис населення в СРСР 1939 року, який не давав підстав підозрювати про масові винищення, Кравченко компетентно повідав про перепис 1937-го, котрий було визнано “шкідливим” – а він, доводив Кравченко, якраз і “показував недостачу”. А на самому суді за Віктора Андрійовича першим заступився французький льотчик авіаполку “Нормандія-Неман” Андре Муане. Він сказав наступне: “Я приязно товаришував з механіками нашої ескадрильї, це були росіяни та українці, дуже надійні хлопці, і я знаю, що вони не кращим чином відгукувалися про свою владу. Вони дружно боронили, як мало де інші боронили, швидше Вітчизну та свободу своїх народів, ніж свій режим, який більшість із них не любила або й, як мені здавалося, боялася”.

Захист “Леттр францез” здійснювався ж винахідливо. Методом мітингу, коли спочатку враження справляли не факти, а емоції. Один за одним виступало кілька ораторів, які “згущували фарби” і “наелектризовували атмосферу”. А потім слово брала людина, в чеснотах котрої наче ж ніскільки не можна було сумніватися. Одного разу така роль випала лауреату Нобелівської премії, верховному комісару Франції з атомної енергетики і науковцю зі світовим ім'ям Федеріку Жоліо-Кюрі. Одначе і його аргументи Кравченко так переконливо спростував, що знаменитий вчений не стримався і вигукнув: “Хіба можна критикувати країну, яку революція застала на стадії середньовіччя?!” То процес, з яким мислили справитися швидко і майже не помічено, навпаки, затягувався і діставав розголосу. Кількість акредитованих на ньому журналістів подвоїлася. У своїх репортажах вони навперебій сповіщали своїм читачам усе, що відбувалося на процесі. І уже не приховуючи, звідки вуха ростуть, редакція газети “Леттр франсез” повідомила, що чекає підмогу – приїзд свідків з москви.

ПЕРЕЧИТУЮЧИ ТЕПЕР стенограми наступних судових засідань, не ймеш віри, настільки примітивно і грубо працювали радянські спецслужби. І живі свідки не змогли надати суду документів на підтвердження тих фактів, якими паплюжився Кравченко в статтях газети французьких письменників-комуністів. Вони обмежувалися завченими на пам'ять порожніми фразами і відразу безпомічно губилися, коли суд просив їх свої показання підкріплювати конкретними фактами. Трапився навіть курйозний випадок, який потішив пишучу братію і дозволив адвокату Кравченка Жоржу Ізару продемонструвати свої блискучі здібності.

“Перекличка мертвих стала вершиною і шедевром в адвокатській практиці великого Ізара”, - так написали наступного дня газети. А сталося ось що: свідчення давав присланий з Союзу РСР Семен Василенко. В минулому разом із Кравченком він вчився і працював у Дніпропетровську, якийсь час очолював навіть там металургійний завод. То адвокат і запитав його, чи добре він знає Україну і, зокрема, Дніпропетровську область. “Так!” – кивнув Василенко. Що ж сталося з людьми, продовжив Ізар, які до чисток у партії та репресій були членами Політбюро в Україні – наприклад, Косіор?

ВАСИЛЕНКО: Не знаю.

ІЗАР: А Затонський?

ВАСИЛЕНКО: Не пам”ятаю цього імені.

Ну і так далі: Петровський – не пригадую, Хатаєвич – забув, Якір – знову не пам'ятаю. Доки адвокат, звівши здивовано брови, не став перелічувати прізвища “відомих діячів промисловості у вашій області, приміром Макеєв, партійний секретар на вашому заводі”.

ВАСИЛЕНКО: Мені важко його згадати. Бірман, який був директором на заводі Петровського? Так він же помер у 1937 році.

ІЗАР: Де, у в'язниці?

ВАСИЛЕНКО: Не можу знати.

- Вам до рук потрапив телефонний довідник? – Не втримався і обізвався, щоб хоч якось пом'якшити момент, суддя.

- Ні, тюремний, - парирував адвокат Жорж Ізар, - і страчених.

Ще один епізод геть приголомшив учасників процесу. Свідчення давала і привезена також колишня дружина Кравченка Зінаїда Горлова-Кравченко. Вона почувала себе скуто і пригнічено, уникала, писали спостережливі газетярі, зустрічатися поглядами з чоловіком. Ніби тільки один раз і на дуже коротку мить їхні погляди і зустрілися. І ось Віктор Андрійович якось співчутливо кинув, що і батько його колишньої дружини Сергій Горлов загинув у сталінському концтаборі. Зінаїда ж це рішуче заперечила, пояснивши, що її батько помер своєю смертю у 1938 році. Тоді Кравченко майже вимушено й надав у розпорядження суду документ, з якого виходило, що до революції 1917-го Сергій Горлов “був офіцером царської армії, одначе після працював з більшовиками у міській Раді робітничих і солдатських депутатів, та був викритий, заарештований і висланий на каторгу на десять років без права листуватися з рідними, з якої так і не повернувся”.

Це на учасників процесу справило вибухове враження. Якщо рідна дочка зреклася правди про свого батька, то чи не зреклася вона і усієї правди? Але добровільно, свідомо чи під тиском і від страху? Ввечері ж у радянському посольстві з Зінаїдою трапилася істерика, і її спішно відправили додому.

А КРАВЧЕНКО ТАКИ не міг запросити свідків з Батьківщини. Йому викликалися допомагати ті, хто волею долі і з різних причин по війні опинився поза межами СРСР. Отож не завжди це були “бездоганні” свідки в тому числі і в розумінні західних експертів. Лунала на процесі й українська мова – “дуже гарна і співуча, але яка дещо утруднювала перекладачам чітко виконувати свої обов'язки”.

Селянка з України Ольга Марченко: Спочатку як куркуля забрали мого брата і вивезли на Соловки. Голова сільради пообіцяв мені довідку, що брат не куркуль. Я прийшла до нього, як він звелів, за три кілометри, грудну дитину зоставила вдома, принесла з собою тисячу рублів. Він вийняв зі столу довідку і передав мені, а я йому тисячу рублів віддала. А далі він вирвав у мене довідку з рук, за дверима у нього стояв міліціонер, і він крикнув йому: “Заарештуй цю громадянку, тому що ми не даємо довідок, щоб звільняти куркулів”. Я пробула три тижні в тюрьмі, побачила, що чекає на ув'язненних, і вночі я вирішила тікати і втекла.

Селянин з Полтавської області Іван Кревсун: У жовтні 1930 опівночі працівники ГПУ вдерлися до мене додому і наказали підняти догори руки. В камері нас було 117 чоловік. Ні повернутися, ні сісти - як оселедців у бочці. Місяць мене допитували і заставили підписати брехливий протокол, наче я слугував англійським шпигунам. Відправили на Колиму. Довго ми йшли туди по глибокому снігу, не всі дійшли, багато залишилося лежати на снігу.

Михайло Пасічник: З Кравченком я разом працював у прокатному цеху. Одного разу мене викликали в НКВД і зажадали, щоб я щотижня подавав рапорти, хто у нас займається шкідництвом. А я не вказував конкретних імен. Так через місяць мене знову викликали і сказали, що якщо я не напишу доносу на контреволюційну організацію, яка, як мене запевнили, у нашому цеху існує, мене самого заарештують. І справді днів через десять мене посадили у “чорний ворон” і відвезли у буцегарню. У ній я сидів рік, поки не згодився розвінчувати ворожу для народу організацію, якої я не знав.

Лікарка Кашинська: Я вчилася з Зінаїдою Горловою в медінституті. Нас розбили на бригади і послали в села, у яких вимерло багато народу. В селі, куди ми з Зіною попали, живої не застали ні душі. Та ми й самі пухли там з голоду. Вернулися восени у Дніпропетровськ – і що я там побачила? Сотні трупів на вулицях, як сміття. Зінаїда це знає, у нас на факультеті в анатомічному театрі скільки стало навчального матеріалу, що проблем не було…

І ці, і інші свідки з боку Кравченка розповідали, що їх самих чи їх рідних, близьких і знайомих забирали на каторгу в Сибір. Суддя уперто допитувався, за ЯКІ провини забирали? Жоден свідок не спромігся відповісти на це запитання ясно. Натомість кожен розповідав, ЯК забирали. Одкровення наскільки вражали присутніх, настільки “вони були в дику новину”, як писали деякі газети, що навіть не витримав і зірвався один із авторів французької газети Андре Вюрмсер. Він схопився і вигукнув: “Якби ці люди говорили правду, я б не був комуністом”. А його адвокат Матарассо пізніше згадував: “Свідчила жінка з України, селянка. Я їй раптом повірив. У мене заворушився чуб на голові, і у мене настало прозріння, що ми всі на процесі стали свідками розголосу страшних таємниць і свавіль у радянській росії. Що все, що написав Кравченко, правда, а ми, прихильники Радянського Союзу, її не знаємо. На своє виправдання я тоді подумав лише єдине: добре, що цей судовий процес заб'є на сполох”.

Сенсаційна розв'язка наближалася невмолимо. У своїй завершальній промові захисник відповідачів Жое Нордман, ясна річ, ще раз звинуватив Кравченка в усіх гріхах. “Ви подивіться на нього, - проголошував він. – Він один, як палець. Проти нього весь СРСР, який вражає нас силою, молодістю, здоров'ям і щирістю. Там не формальна воля, яку міг обрати Кравченко – там реальна воля”. Адвокат Жорж Ізар був, зрозуміло, іншої думки. Він запитував: “Чи Кравченко зрадив свою радянську державу, чи це Сталін зрадив обіцянки соціалізму?” І афористично відповідав: “Один з цих двох, поза сумнівом, зрадив. Суду не уникнути сказати, хто саме з них. І якщо пан Кравченко каже, що він вибрав волю, то цим процесом воля вибрала його, щоб захистити його справу”.

Надали заключне слово і Віктору Андрійовичу. Суд повинен, звичайно, наполягав він, відновити мою честь та гідність і захистити від бруду та наклепів. Але навіть не це для мене, продовжував Кравченко, головне. Я уже домігся того, що західний світ дістав можливість подивитися правді і фактам у вічі, а також і оцінити всю серйозність становища. Але світ не може бути вільним, поки люди на шостій його частині, народи моєї батьківщини (так у протоколі, Батьківщина з маленької літери – Авт.), живуть в умовах диктатури, насилля і найжорстокішої поліцейської влади, яку тільки коли-небудь знала історія.

Своїм вироком суд газету “Леттр франсез” і її авторів Клода Моргана і Андре Вюрмсера ВИЗНАВ ВИННИМИ В ДИФАМАЦІЇ (від латинського слова “дифамо”, що означає “позбавлення доброго імені” – Авт. ) І ЗОБОВ'ЯЗАВ ОПУБЛІКУВАТИ СПРОСТУВАННЯ, ЗАПЛАТИТИ ШТРАФ І КОМПЕНСУВАТИ ФІНАНСОВІ ВИТРАТИ, ЯКІ ПОНІС КРАВЧЕНКО. Наступного дня практично усі провідні газети Європи і Америки, неначе змовившись, вийшли майже з однаковими заголовками на своїх перших сторінках. Звучали вони приблизно так: “Перемога одинокого сміливця Кравченка і ганьба великого СРСР з маршалом Сталіном на чолі”.

ВІКТОР КРАВЧЕНКО тим часом повернувся в Америку і поселився у штаті Вермонт. Він одружився на досить заможній Синтії Кюзер-Ерл, сам зайнявся бізнесом з видобутку руди. І уже незабаром у приватну власність придбав навіть чималий острів посеред екзотичного озера, вибудував на ньому віллу-“дачу”. У нього з Синтією народилося два сини. Старшому на честь своєї матері Антоніни Кравченко дав ім'я Антоніо, а молодшого назвав на честь свого батька Андрієм – Ендрю. Сини ж називали його українським словом “тато”.

Все складалося напрочуд добре, кращого ніби й бажати не треба було. Тим паче, що переважаючи “зазвичай обережних американців” винахідливістю і здатністю ризикувати та дерзати, Кравченко не без успіху подався освоювати нові родовища руди і в Перу...

Коли я тільки починав розшукувати матеріали про практично невідомого земляка, мені зі Сполучених Штатів дзвонив молодший син Кравченка Ендрю. І сказав, що за спогадами матері, так тривало недовго. В усякому разі менше, докинув Ендрю, ніж матері хотілося. З часом батько почав втрачати інтерес до всього, чим займався, і багато мовчав. А якщо й говорив, то переважно про те, що його життя катастрофічно губить будь-який сенс.

Думаю, що сину треба вірити. Першовідкривач “безпрецедентного кравченківського процесу” письменник Борис Носик писав, що коли помер Сталін і особливо коли Микита Хрущов виголосив промову про культ особи та його трагічні наслідки, Віктор Кравченко ожив і чекав “пробудження народів Радянського Союзу”. Але не дочекався. І чимдалі пожинав все більші і більші розчарування та страждання, бо розлуку з Вітчизною “уже переживав як покарання”.

“А після Хрущова, - читаємо на цей раз в американського журналіста Дін Гуля, - Кравченко пройнявся новою ілюзією: Леонід, Льоня Брежнєв! Його Кравченко знав і пам'ятав, з ним він колись був на “ти”. І ось Льоня тепер неодмінно поверне до народу. Коли ж у москві поставили процес Синявського-Даніеля, треба було бачити, як це подіяло на Кравченка. “Виходить, нічого не міняється?” – невідомо кого запитував він. Став похмурим і чорним, як ніч”.

І одного лютневого дня Віктор Андрійович скликав у своє помешкання чи не всіх уже там близьких та знайомих. Був з ними люб'язний і привітний, усім багато говорив компліментів, жартував. Потім відпросився на годинку відпочити у своєму кабінеті, який знаходився у сусідньому приміщенні. А через годину його там знайшли мертвим.

Поліція зупинилася на версії самогубства. Адже в шухляді столу знайшли заповіт. Але син Ендрю з цим рішуче не погоджувався. Пістолет, з якого було зроблено постріл, твердив він, лежав у кишені вбитого. Та й батько безперервно жив з відчуттям, що рано чи пізно, але з ним розквитаються. І за кілька років до фатального дня була ж таки спроба замаху на батька. Тоді, мовляв, на щастя, не вдала.

У заповіті Кравченко просив поховати його не за американським звичаєм і не в американську землю, а, спаливши тіло, урну з попелом переховувати до тих пір, поки не трапиться нагоди відвезти на Батьківщину і висипати прах у воду Дніпра. Дружина Синтія і сини виконали лише першу частину заповіту: сховали урну на Кравченковому острові під великим каменем, на якому викарбували лише одне слово – “Воля”. І хоч Ендрю потім, який єдиний там залишався живим, бо після поховав і матір, і старшого брата, мав власну віллу в Арізоні, острова з татковою “дачею”-могилою він не продавав.

Повідав мені, що перед смертю мати казала таке: “У Віктора було багато таємниць, але одну і найбільшу вона розгадала. Віктор тікав з СРСР не для того, щоб назад уже ніколи не повернутися. Він дуже сподівався, що настане час, і вернеться ще в кращу, ніж Америка, країну”.

Не вийшло. Не судилося. І тільки тепер ось і в Україні нарешті в перекладі з російської, на якій було написано Кравченком її рукопис, видано українською під заголовком «Я вибираю свободу». Стверджується, наче так книгу Кравченка було озаглавлено при першому її в США виданні англійською мовою, а потім і різними іншими мовами у багатьох країнах Європи. Копію того україномовного ж перекладу, який мені довелося читати, якщо не помиляюся, у 1993 році, також видавали у Сполучених Штатах і ніби Канаді, але – увага! - під заголовком «Я вибрав волю». Що як на мене набагато ближче до істини і точніше.

Бо свобода – це швидше юридичне чи й кримінальне поняття. Оскільки злочинців карають позбавленням свободи або коли звільняють чи милують, то відпускають на свободу. А воля для такого сміливця, як наш земляк Віктор Кравченко, це зовсім інше. Це воля! Чуєте ж бо, що і звучить як вигук радості та задоволення, вільний політ душі і своєї гідності! Це можливість та право жити людиною і по-людськи у своїй державі, яка над усе цінує і поважає кожного громадянина особистістю. Одне слово воліти волі – значить воліти демократії та правової справедливості.