Мова - це доля нашого народу...

…і вона залежить від того, як ревно ми всі плекаємо її. Ці мудрі слова Олеся Гончара яскраво пояснюють свавілля, що відбувається в обох вже офіційно окупованих РФ українських краях – Криму та частинах Донецької і Луганської областей. В обох випадках загарбання російська мова використана як інструмент гібридної війни. Тепер у «народних республіках» підневільні громадяни України бачать усі «переваги» цього «узького міру» - щойно біля 60 тисяч жінок, старих і дітей облудно і примусово евакуйовані до РФ, оголошена мобілізація чоловіків для поповнення лав «гарматного м’яса», а звільнені квартири захоплені окупантами.

В Криму здавна діяли російські найманці

Пригадалися дві події літа 1994-го в Криму. Із виконробом СУ 104 тресту «Дніпростальконструкція» м. Кам’янське Валентиною Іванівною автор цих рядків, на ту пору бригадир монтажників-верхолазів, їхали тролейбусом із Сімферополя до Ялти, щоб завершити будівельні роботи у придбаній організацією будівлі для відпочинку трудящих на Чорному морі. Розмовляємо українською, як і переважна більшість працівників спецуправління. «Хахли і татари, вон із Крима!» - несподівано верещить округлий, з червоним спитим лицем і рудою щетиною русак на задньому сидінні. Першими зреагували  жінки поруч нього «ти чого? Звідки взявся?» Як пояснив Вася, так представився росіянин, він і батько народилися в Криму, а дід приїхав. Сам він з пляшками оковитої їде з Сімферополя, де купив їх на «зарплату» за відстояну із подільниками на головній площі «зміну», закликаючи на курортний півострів сусідню державу і вимахуючи її прапорами. Тоді на такі зухвалі порушення Конституції України кримські правоохоронці не звертали уваги, все закінчилося анексією.

Жінки зуміли так розговорити захмеленого Васю, що той зізнався – дружина з дітьми не сприймають його неробства і п’янства, до будинку не пускають, він спить у погрібнику. Після чого почав ридати… Пасажири тролейбуса усміхнулися, крах «узького міру» був наяву. Більше неприйняття української в Криму – в магазинах, транспорті, на ринку, де торгували переважно татари - не довелося бачити.

А одного разу рідна мова навіть допомогла: через брак частини труб для водопроводу довелося звернутися в Ялті до бази сантехуправління. Її директор направив до завсклада Ольги. Коли вона почула прохання, одразу запитала українською – звідки ти, земляче? Виявилося, що вона з чоловіком приїхала до Криму 20 років тому з Дніпропетровщини. Одразу принесла потрібні деталі, запевнила: нічого повертати не треба, тепло подякувала за спілкування рідною мовою. Цей випадок української єдності потішив і дав на розум, що Крим наш, український.

Тримаємо свій «аеропорт»

 Сьогодні окупанти перетворили Крим із курортної зони на військову. А вчорашнє показове визнання Путіним власних терористичних утворень в Україні – це додаткова демонстрація для світу, щоб валити його наджорсткою силою, а не умиротворювати, вважає мовознавець Ірина Фаріон. В нашій історії разом із воїнами були і є чимало моральних авторитетів нації, котрі в надзвичайних умовах відстояли право бути українцем. Це Василь Симоненко, Микола Руденко, Алла Горська, Василь Стус, Олесь Бердник, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Ліна Костенко, Ярослав Грицак, Олег Сенцов та інші діячі.

Учора пішов у засвіти 90-літній академік Іван Дзюба. У 1965-му він написав знамениту статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де довів, що національна політика України нікчемна, вона суперечить марксистським постулатам державності УРСР. За цей виступ і критику влади за масове ув’язнення української інтелігенції він був арештований на 18 місяців.

Не поступався своїми принципами і відомий правозахисник Євген Сверстюк. Дуже важливо кожному, за його висловом, мати «український хребет». Як заповіт, як вічну спонуку до дії він залишив нам найголовніші тези:

1. Якщо нація, яка обороняє свій край, є мобілізована духовно, то таку націю неможливо перемогти.

2. Зневіра – один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою.

3. Один у полі воїн – це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших. 

4. Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патріотизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об’єднання, де культивується принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді.

5. Під благодатним українським небом усе буйно росте. Особливо бур’ян, коли його не виполювати. І гори сміття, якщо не прибирати.

6. У будь-які часи є люди, які повинні ошляхечувати суспільство. Їх небагато, і вони здатні відстоювати свою думку, писати не те, що прийнято, а що справді потрібно, важливо не фальшивити й не розмінюватись. Хоча б в ім'я принципу, який дає право залишатися людиною.

7. Тільки з доброти і любові щось росте. У гонитві за матеріальним люди ніколи не досягнуть згоди і не взнають власного покликання. Цей шлях плаский і нівечить особистіть.

8. Нам потрібно боротися за українську мову в кожній сім’ї, в кожній родині. Це має стати нормою. Це вирішується на рівні людини. Жоден закон не погубить мови.

9. Єдина безпрограшна позиція людини – чесна.

Ці тези особливо актуальні сьогодні, коли ворог вже вдерся в три кімнати нашої великої домівки і бряцає зброєю далі. Письменниця Лариса Івшина окреслила сучасну ситуацію з точки зору історії:

- Українці століттями утримують свій «аеропорт». Завалили дві імперії. На черзі – третя. Коли буде падати, нам важливо бути на безпечній відстані, головне – на новій висоті.