ПАРАДОКСИ НЕ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ

Є випадки, явища чи події та ситуації настільки неоднозначні, а точніше двозначні, що різними людьми по-різному сприймаються.  Парадоксальними або і суперечливими та спірними їх ще називають. Але як назвати скандальні пристрасті, котрі раптом бурхливо завирували останнім часом у Юр”ївській громаді на Дніпропетровщині, слушного слова однак не підібрати. Для одних там поза всякими сумнівами відбувається спроба добро творити, а для інших наче беззаконня чи й зловживання як владою, так і службовим становищем або службовими можливостями. А якраз у ці дні виповнився рік уже, як палкі і гострі «дискусії» там почалося і не припиняються. Зараз вони перекочували у зали Господарських судів, спершу «звичайного», а тепер і Апеляційного.

А все тому, що торік 17 листопада за Договором купівлі-продажі (серія НСО № 282753) напів- і дивом ще уціліле приміщення колишнього сільського  клубу у селі Новоіванівському Юр”ївська селищна рада продала місцевому фермерському господарству «Червоноармієць». Колись тут існував по-перше радгосп «Червоноармієць», а по-друге і Новоіванівська сільська рада, то вони разом на умовах паритету і утримувати, і використовували клуб. Але це було давно, за колгоспно-радгоспного ладу, після розпаду якого нікому і ні в якій якості приміщення «інфраструктурного призначення» не знадобилося. Отак воно більше тридцяти літ і стриміло посеред села не скільки німим докором народу, стільки немов більмом йому на оці. Хоча й  безгоспним, як говорять у подібних випадках, довго не лишалося. Кінець-кінцем в комунальну власність нинішній Юр”ївській громаді дісталося немов тій небозі недолуге придане в навантаження: і «викинути» геть шкода, і залишати без діла на неминуче занедбання соромно перед селянами. Але ж і толку немає за що дати – ось в чому річ. Юр”ївська громада то дотаційна. Тому можна уявити, як пораділи і ледве не торжествували в селищній раді, коли знайшовся все ж на екс-клуб покупець – за словами заступниці селищного голови Наталії Вареник «добра душа» засновник успішного фермерського господарства «Червоноармієць» Леонід Гудожник. Йому теж було і ніяково, і незручно, і обидно бачити, як на очах розвалюється в минулому пристойний - на два поверхи до речі - заклад, котрий не клубом навіть вважали, а сільським Будинком культури. То якось Леонід Васильович і нагодився до селищного голови Івана Буряка з визрілою, як він тоді мовив, і цілком слушною на його думку пропозицією.

-Давайте я викуплю на своє господарство, - сказав, - а за два-три роки зроблю з нього лялечку у вигляді культурно-розважального центру і поверну селу, тобто його молоді та й усім людям. Ви ж таки, як і я, вірите і хочете, аби село не гинуло і не порожніло, не хиріло, як зараз хиріє цей клуб – чи як? Точніше – то як?

Отак і вдарили сторони по руках. А за кілька тижнів зчинився настільки голосний та обурливий переполох, що на всю область пішло відлуння ганьби. Таке враження складалося, наче у Юр”ївці злочинну крамолу утнули. Якщо не більше. І не гірше. Ще б пак: Юр”ївська селищна рада в приватну власність продала… протирадіаційне укриття. І це ж під час війни та за лічені кілометри від бойових дій. І тоді, коли повсюди ж навпаки будують укриття цивільної оборони. А-я-я-яй! Оце так переймаються безпекою людей в регіоні, куди часто й густо долітають ворожі безпілотники і ракети! Якщо врахувати, що лемент здійняла Павлоградська міжрайонна прокуратура, то й поготів хто міг інакше трактувати вражаючу новину? В даному випадку на вчинок очільників Юр”ївської ОТГ звідусіль залунали не кращі відгуки й через те також, що прокуратура чітко та ясно посилалася на закон, який забороняє настільки безвідповідально розпоряджатися стратегічними об”єктами. Це по-перше. А по-друге селищна рада раптом почала заперечувати та спростовувати будь-які звинувачення на свою адресу. Спершу натомість її ватажки закликали «зайти з іншого боку» та «подивитися на ситуацію крізь призму інтересів села і громади». Ні, не вдалося домогтися, аби їх почули. Тоді стали просити, що давайте, шановні правоохоронці, разом розбиратися, «хто тут правий, а хто винен»? Більше того, хто «розгрібає купу завалів», а хто по суті «нагортає нові їх кучугури»? І знову на це «з противного боку» ні гу-гу. Точніше «противна сторона», ні словом не відгукнувшись, мовчки подалася до суду добиватися свого. Ще наполегливіше заходилася домагатися повернення Будинку-клубу у власність громади.

Що ж, допоки суди тривають, але ніякого діла немає, давайте в рамках журналістського розслідування справді розбиратися. Тим паче, що є з чим. І що з подивом навіть старожили села чи не вперше дізналися про існування у них… протирадіаційного укриття. Або якщо й існувало воно, то швидше як елементарне чи пересічне бомбосховище. І знову таки швидше не в натурі, а винятково… в проекті. Справа у тім, що у перші 80-ті роки минулого століття в Новоіванівському за тодішніми радянськими звичаями урочисто відкрили сільський клуб, який оце сьогодні потрапив у скандал. Понад сорок уже років тому він був першою тут «висотною» будівлею – двоповерховою нагадаємо. Але не лише цим вирізнявся. Чималим підвалом також. У радянські часи, хто ще пам’ятає, цивільна оборона вимагала закладати на випадок ймовірної війни так звані тоді бомбосховища. Запроектували його і при зведенні клубу в Новоіванівському. Та як розповідає нині голова ФГ «Червоноармієць» Леонід Гудожник, ніколи за призначенням не використовували. Адже необхідності в цьому, дякувати Богу, не було. А ось що правило укриття доречним підвалом, це так. Скажімо сховищем для всіляких плакатів, транспарантів та стендів і тому подібного з атрибутики модної у ті роки наочної агітації.

-Тому коли моє фермерське господарство проявило ініціативу рятувати, поки не пізно, уже напіврозвалену споруду, - подовжує Леонід Васильович, - несподіваним, якщо хочете знати, відкриттям стало, що бомбосховище то під ним за проектом ще й… протирадіаційне. Якщо в проекті таким і залишилося до цих пір, то міняти цей статус наразі тим паче ніхто не посмів. Не зважаючи, що насправді як бомбосховище воно і не облаштовувалося. Немає та ніколи не було у ньому ніяких зручностей у вигляді сидінь чи інших побутових речей. Не те що воду не підведено – електроенергію також. Голі стіни та порожня, як бубон, «зала». Я уже не кажу, що підвал опинився в приміщені, аварійний стан якого небезпечний і без ймовірних прильотів ворожих ракет сюди…

Що правда, то правда: навіть піднятися та зайти у вестибюль будівлі без сторонньої допомоги явно не усім під силу. Це все одно, що  подолати смугу перешкод. А поглянувши уверх, де дах не просто обвалився, а провалився, не всі ще і зважаться проникати в облуплену, ніби дійсно обстріляну снарядами, будівлю. Там на уцілілих ріжках даху уже повиростали дебеленькі дерева. Як розповідає заступниця голови Юр”ївської ОТГ Наталія Вареник, селищна рада намагалася бодай зовні привести покинуту споруду до ладу, а далі ще й спромоглася вставити нові вікна замість вийнятих та потрощених і вибитих. Але на більше не вистачило коштів. І коли ж невідомо звідки прибилися сюди безхатченки, дивуватися не приходилося. Одначе від людей, мовила Наталія Віталіївна, хоч очі ховай – соромно. І болісно. Бо якщо гине споруда, яка була гордістю села, то це значить, що «було село як  село, а не стало у ньому клубу – села як не було». Це аналогія того випадку, коли надія помирає першою.

Далі Наталія Вареник знаходить за потрібне і вдруге повторити, що за рахунок свого фермерського господарства викупити «не приміщення, а глуху пустку», щоб «знову ж за свої кошти  її відродити-відбудувати та повернути громаді», Леонід Гудожник викликався з власної ініціативи. Але що ще більш суттєво, це що Леонід Васильович письмово зобов”язався не тільки зберегти цільове призначення, а відтак і використання споруди як закладу культури у селі, але і через сорок з лишнім літ реально облаштувати нарешті у її підвалі… протирадіаційне укриття. Іншими словами те, що було запроектоване, одначе до цих пір не втілене, втілити. А як інакше можна сьогодні, якщо божевільний путін зі свого бункера погрожує задіяти ядерну зброю?! Для прокуратури це виявився не аргумент. Бо на її думку обіцянка Леоніда Гудожника «вилами по воді писана», оскільки «після викупу приватному власнику ніхто не зможе бути указом» - як захоче, так і розпоряджатиметься, мовляв, придбанням. Та тут знову прикрий «недогляд» прокуратури. Адже облишений сільський клуб Гудожник викупив насправді і не у приватну власність, а у розпорядження ФГ «Червоноармієць»

-Зло вже бере те, - підводить риску Наталія Вареник, - що принципові правоохоронці неприховано і відверто відмовляються розуміти «винятковий» вчинок авторитетного у юр”ївських краях фермера. Вчинок людини, мета якої – за кошти її фермерського господарства відбудувати для селян клуб, а разом з ним значить і занедбане колишнє бомбосховище – хіба не так? Виходить не вірять Леоніду Васильовичу стражі правопорядку, не довіряють йому? Дуже шкода і прикро…

І глибоко зітхнувши, Наталія Віталіївна говорить гірку правду, яка їй не дає спокою. Адже якщо і Апеляційний господарський суд остаточно стане на бік прокуратури, то селишній раді доведеться Гудожнику вертати кошти, а Гудожнику в комунальну власність «страшненьке» приміщення клубу. А це означатиме, що приміщення буде приречене. Ніхто його уже не візьметься відновлювати. І рано чи пізно розвалиться, пригорнувши під сообою і підвал-бомбосховище. Не треба бути ні надміру мудрим, ні великим пророком, аби збагнути неминучим печальний фінал «парадоксального непорозуміння» в окремо взятій Юр”ївській громаді. А що його фатального кінця не уникнути буде, ні на йоту не сумнівається не лише заступниця селищного голови, але й селянський народ в Новоіванівському. Люди прямо кажуть-запитують: хіба невдячна та невезуча доля клубу першому випала? Та півсела в розвалях і уже вище голови в зарослях бур’янів і чагарників! Відразу при цьому добрим словом згадують же люди, якщо хочете знати, Леоніда Гудожника. Він чи не єдиний в їхньому розумінні тут фермер, котрий намагається, старається та не шкодує своїх грошей, аби хоч якось пригальмувати і стриножити в прямому розумінні повальне перетворення ще недавно заможного села в суціільні руїни. Куди не кинь сьогодні палицю, неодмінно влучиш в завалені стіни або такі, що блимють порожніми вікнами чи виламаними дверима і зверху давно світяться ребрами зогнилих стропил. Гірше й страшніше, ніж стихійне лихо у вигляді ураганів та смерчів пронеслося над селом. Яким же чином, спитаєте, фермер Гудожник вийшов супроти справді нищівного тайфуну в українських степах?

І що він - один у полі воїн - зробить? Тоді послухайте. Стверджувати не станемо, що Леонід Васильович єдиний в Україні фермер, котрий зайнявся доволі блангородним ділом – відбудовувати покинуті, тобто спорожнілі у селі житлові оселі. Їх дійсно сьогодні і в Новоіванівському більше, ніж треба. Хоч точніше буде, що зовсім не треба. Очевидно цей дуже м’яко кажучи клопіт, що Гудожник несподівано й добровільно звалив в додаткове навантаження на своє фермерське господарство, підказало йому те, що Новоіванівське не за обрієм, а впритул з окупованим Донбасом. Звідти, від війни, не перестають досі утікати вимушені переселенці-тимчасово переміщені особи. Це ж бо не поодинокі потерпілі, а сім’ї з дітьми і пристарілими батьками. Новоіванівське з тих, яке одним з перших зустрічається їм по дорозі не відомо куди. Бо де тут жити, під який дах проситися? І це тоді, коли похиленими та розгромленими садибами у селі хоч греблю гати. А ось перед нашими очима ну геть новенька садиба з пристойним житловим помешканням – відбудована фермерьким гоподарствои Гудожника «Червоноармієць».

-Та чи варто з цього приводу співати мені дефірамби, - раптом говорить Леонід Васильович, - якщо й цій ініціативі встромлено насправді палицю в колеса?!  

Чим же і цей актуальний та благородний «великий почин» став зайвим і навіть комусь невгодним? Справа у тім, що так просто не зайдеш на садибу-пустир. Її треба спершу придбати у власність чи власність господарства, а потім і зареєструвати купівлю-продажу за вимогами чинного законодавства. То якщо з рештками колишніх будівель і споруд все ясно, як на долоні, то з експертними грошовими оцінками земельних ділянок окрема історія. Ще існуючим раніше Державним комітетом земельних ресурсів (нинішнім Держгеокадастром) земля по всій Україні отримала свою грошову оцінку, яка залежить від її якості та родючості там чи там, отож від свого географічного розташування і воднораз розмірів та призначення і реального використання і так далі. І тепер Фонд держмайна створив програму, куди нотаріуси і центри операцій з нерухомістю та експертними оцінками майна лишень передають в столичну інстанцію адресу ділянок, які продаються і купляються, і одержують звідти уже готові експертні висновки. Вони перегляду чи уточненням і тому подібному не підлягають.

-Але присадибні ділянки усі без винятків, в тому числі зараз покинуті та занедбані, або і там також, де села вулицями, а то й повністю зникли, - каже Леонід Гудожник, - оцінюються навіть не тисячами, а десятками тисяч гривень, часом ледне не мільйонами. З відповідним оподаткуванням, котре фермерським господарствам не під силу, не говоряче про пересічних селян чи бажаючих у села перебиратися, щоб їх відроджувати…

При цій нагоді ось що не можемо не повідати: Леонід Васильович не просто фермер в літах, а з величезним досвідом селянина-аграрника. Свого часу очолював радгосп, займався також соціальним відродженням так званих трудонедостатніх сіл Юр”ївського району і якийсь час працював тут головою районної держадміністрації. І слухайте, що він тепер говорить.

-А скажу я вам, - говорить Гудожник, - що ситуація, яка виникла у нашій громаді з напіврозваленим клубом і нині неіснуючим його бомбосховищем-підвалом, а також з непомірною нормативно-грошовою оцінкою земельних присадибних ділянок аж кричить та волає на всю Україну, що вона зараз не зацікавлена і не збирається рятувати вітчизняне село  - колиску української нації. Навпаки, усе робить для того, щоби села занепадали й конали, гинули і безслідно зникали з обріїв нашої плодючої землі. Яка, як відомо, ще недавно за словами одного поета геніїв та велетнів національного духу родила…

І підводячи риску, Леонід Гудожник докидає: за мірками колишньої хай і недолугої радянської влади те, що зчинилося сьогодні у його громаді, не що інше, як шкідництво. В усякому випадку точно не те, що має щось спільне з розбудовою і неминучою скоро повоєнною відбудовою незалежної України. Тому якщо приступаючи до підготовки своєї публікації ми дійсно не могли підібрати слушного слова, яким можна назвати ці юр”ївські «парадоксальні» скандали, то тепер знаємо. Це шкідництво. Свідоме, від байдужості чи таки й умисне, але шкідництво інтересам держави та її селянського люду. Причому не лише місцевого значення.

                                                                       Микола НЕЧИПОРЕНКО.

P.S. А насамкінець не можемо змовчати, що в Новоїванівському наразі існує і діє два доволі пристойних укриття – в тутешньому ліцеї і приміщенні її старостату. В разі повітряних тривог за словами заступниці селищного голови в них може вміститися населення зараз разом узятих трьох таких сіл, як Новоіванівське.

                                                                                                       М. Н.