Перед 2022-м усі військові знали, що ерефія нападе, - генерал Марченко

Під час російської окупації Криму на всю Україну було 6,5 тис. осіб, які готові були вступити негайно в бій і виконувати бойові завдання. Решті потрібен був час три – п'ять діб 

– Пане генерале, вітаю вас.

– Доброго дня. Слава Україні!

– Героям слава! Ви знаєте, на початку нашої розмови я б хотів банальне запитання поставити. Вас називають Марчелло. Чому?

– Ну, це позивний, який мені дістався ще із 79-ї бригади, коли я там проходив військову службу. Ну, і так 2014 рік – ви ж розумієте, що там мало хто спілкувався по іменах, по прізвищах. Тобто всі знали один одного за позивними. Ну, звідки воно і пішло.

– 2014 рік, анексія Криму. Ви були безпосереднім свідком подій, які тоді відбувалися на півострові. Якими вони бачаться, ну, через 10 років уже?

– Ви розумієте, що на той час 79-й бригаді було поставлено завдання: виділити ротну тактичну групу, щоб підсилити джанкойський аеродром, щоб туди могли приземлятися літаки для перекидання туди сил і засобів.

– А сили були, вибачте?

– На той час, наскільки мені відомо, на всю Україну було 6,5 тис. осіб, які готові були вступити негайно в бій і виконувати бойові завдання. Усім іншим потрібен був деякий час. Це три доби, п’ять діб для того, щоб привести в бойову готовність свої частини та провести бойове злагодження.

– Так. І що тоді відбувалося?

– Викликав мене командир бригади – полковник Шандер на той момент – і сказав, що "нам поставлене завдання: нада, щоб ти поїхав із розвідкою у Крим, подивився, якими дорогами ми можемо туди рухатися, зробити так, щоб якомога менше ми проїжджали посеред міст і сіл". Тому що нас усі лякали, що татари будуть зупиняти наші колони, будуть провокувати нас. Я сів на свій автомобіль, надів "шашку", бо я на той час підтаксовував, як і, мабуть, 90% усіх військових, які хотіли трошки ліпше жити, ніж дозволяла зарплатня. І надів "шашку" і поїхав.

Перше – це я помню... Ну, в перших числах березня я поїхав. Я заїхав на аеродром, мене зустрів командир, мене зустріли там... Ну, всі були шоковані тим, що відбувалося. Тобто мені показали дороги, по яких я міг заїхати у Джанкой, що навіть мене ніхто б і не побачив... ну, нашу колону ніхто б і не побачив. І у принципі, там, познімав, подивився, на карті все відмітив і передав цю інформацію командиру частини. Ну, і потім пішла відтяжка.

І як би я, розуміючи... ну, так як я, там, людина, яка вже побула там і бачила... Тобто я коли їхав, скажу чесно, зупинявся на оцих, знаєте... є такі там зупинки великі: там, де каву продають, там, сигарети. Ну, і я розмовляв там із місцевим населенням. То скажу, що настрої у них були... дійсно, що хай росія прийде. Я говорю: "Ну, а чого росія? Ну чим вам Україна не підходить?" Вони кажуть: "Та ну, от ми ж бачимо, як відпочивають росіяни і як відпочивають українці". І тому налаштовані були там. І потім пішла відтяжка, і ця відтяжка – вона, у принципі, зіграла фатальну роль, тому що треба було заходити або негайно, або... ну, або так, як воно вже потім і вийшло. Тобто коли вже нам поставили команду 7-го, по-моєму, березня – не пам'ятаю, – то я вже поїхав, тобто я вже гнав колону. Тобто ми виїхали із проблемами.

   На той час там була організована акція: блокували КПП військової частини. Ми виїжджали через тилові ворота, щоб могли проїхати. Ну, і потім уже почалося із самого виїзду. Щоб ви розуміли, до Джанкоя там 200, по-моєму, із чимсь кілометрів. І до кордону Криму ми йшли п’ять годин. Тобто горіли колеса, стукали двигуни. Ну, у нас бійці... ми саджали зразу, там, три комплекти водіїв, щоб вони навчалися. Тому що, ну, ці от усі – ми знаємо, що перед війною нашу країну готували до війни. Тут не виділяли палива, щоб ми могли навчати нормально бійців.

  І скажу, як воно потім, у принципі, і вийшло: що у нас наводчики-оператори і механіки-водії вчилися виконувати свою роботу вже в боях. І коли ми дійшли до Криму, я зайшов у Крим і вже побачив геть іншу картину. Тобто Турецький вал, через який ми мали заходити, уже був повністю окупований російськими військами, там були типу казахи і російські війська. Ну, є відео в інтернеті навіть: там, де я їду й у мене як у військового трусяться руки. Тобто я розумію, що я бачу, що вони вже копають окопи. Ну, тобто вони нас чекають.

   І коли я вийшов із Криму... А, я ж недорозказав. Тобто я дійшов до Джанкойського аеродрому. О 5.00 із товаришем я спеціально сів, тому що самому було, скажу вам, трошки очково їхати. Поїхали ми удвох о 5.00, і коли ми під’їхали до воріт цього аеропорту, то ми вже побачили: там стояли російські солдати. Вони стояли в такій амуніції: хорошій. Ну, така, яка нам на той час тільки снилася, мабуть, у солодких снах. Тобто у них уже були ці каски, бронежилети, налокотники, у них там АК-100: оці автомати з коліматорними прицілами.

   І я подивився – ну, трошки розстроївся. Але коли ми підійшли до воріт, я попросив там солдата старшого, я так понімаю... там сержант був – кажу: "Дай сигарету. Щас відкриється магазин – я тобі пачку куплю і віддам". Він дає команду солдату, я так понімаю: слону, там, чи хто він там до нього... А він так і каже: "Слон, дай людям сигарету". І він іде до нас віддавати, спотикається за бордюр і падає. І котиться каска, падає автомат, отщолкується цей коліматорний приціл. І я такий стою і думаю: "Фух, слава богу: ну немає там переживати, із ким воювати".

   Ну, і потім, коли я вже повернувся – тобто я вже побачив: колони їхали по дорогах уже військові... Ну, все, уже той шанс зайти по-тихому у Крим ми проґавили. І я вийшов, доповів це старшому. Старший одразу доповів на Генеральний штаб. І мені сказали: "Давай бистренько вези це відео та передавай якось на Генеральний штаб". Тому що, за їхніми розвідданими, на Турецькому валі стоїть приблизно 10 самооборонців. А це інформація була, яку я побачив у перших числах березня. А я ще заїхав через Чонгар, а виїхав через Турецький вал. От на Чонгарі був такий невеликий блокпост, але якщо ви подивитеся по карті, то ви зрозумієте, що від чонгарського блокпоста до армянського кільця десь приблизно 12 км, а від Турецького валу – 3,5 км. І якщо ми даже з боєм би зайшли через Чонгар, то поки ми б дійшли до армянського кільця, нас би там уже чекали. Тому я зразу доповів, що ми не пройдемо дальше цього кільця. І потім уже надійшла команда окопатися вздовж адмінмежі з Кримом. І, у принципі, на цьому це і закінчилося вже.

– Дмитре Олександровичу, уже 10 років минуло. От, озираючись назад, скажіть, якщо був би вчасний наказ викинути росіян із Криму, ви б змогли це зробити? Чи шансів не було?

– Ну, враховуючи сили і засоби, які були готові на той час у нас і які були задіяні з того боку, то я думаю, що це була б провальна операція. Тому що на той час фізично ми б не змогли цього зробити. Так, ми геройськи би вступили в бої, так, ми геройськи б там загинули, але ефекту це б не дало, результату... Коефіцієнт корисної дії, як кажуть, у цього був би нуль.

Донецький аеропорт був символом української боротьби проти росії

– Ви були серед оборонців Донецького аеропорту – знаменитих "кіборгів". Скажіть: ці місяці – що це було? 

– На той час я скажу: там багато є припущень, там це обсуждають. На той час це було вкрай необхідно. Це був такий символ боротьби української проти росії. Тобто туди вже були задіяні штатні підрозділи російських військ. Ви ж пам’ятаєте, що путін, там, по своїх телеканалах казав, що "день-два – і ми захопимо цей аеродром". І це такий, знаєте, був спротив українців проти вже росії. Уже тоді ми... ми воювали там не з копачами, які добували вугілля, а ми вже розуміли, і ми працювали, і ми спілкувалися таке саме... ну, то ж саме, там, по радіозв’язку з російськими і полковниками, і командирами, і генералами.

– Героїчні хлопці поряд із вами були?

– На той час вони проявляли надлюдські можливості. Щоб ви розуміли, у принципі, ну, знаходження там – воно було дуже небезпечне. Але найнебезпечніше було – зайти в Донецький аеропорт і вийти. От щоб ви розуміли, крайній раз, коли я туди заходив, у мене був у моєму БТР один поранений, а при виході – двоє поранених. Тобто, сідаючи в машину, ти розумів, що по тобі будуть стріляти. І ти просто молився, щоб машина доїхала до якогось термінала, щоб можна було вискочити і сховатися.

– Страшно там було?

– Ну звичайно, страшно. Ну, я ж кажу, що не страшно – це або дурній людині, або хворій. Усім було страшно. Але саме там ми навчилися цей страх опановувати. Тобто ви ж розумієте, що при страху найголовніше – це щоб не було паніки.

– Угу.

– І всі хлопці, що там були, – ну, тобто коли вже там сидиш, то звикаєш до цього, ти вже розумієш, що не так воно страшне, як воно здається зі сторони. І там уже ти сам борешся зі своїм страхом. Ну, а я скажу, що все дуже просто. Коли ти чуєш перший постріл, перший вибух, розрив, вмикається адреналін, вмикається система самозахисту людини – і ти геть по-іншому вже сприймаєш те, що поряд із тобою відбувається. Тому там ти вже не думаєш ні про страх, ні про що. Там уже включаються інші якісь речі, і ти, у принципі, просто робиш те, що ти маєш робити.

– Через кілька років – ваше затримання й арешт. Що це було?

– Ой, ну, це така для мене дуже болюча тема. Коли закінчиться війна, я думаю, це буде окремий розділ для розслідування наших спецслужб. Я думаю, що це була якась спецоперація спецслужб російської федерації, тому що що ми бачимо у підсумку? Ну, довести мою вину вони не змогли і не можуть, тому що нічого протиправного я не робив. Якщо розумна людина почитає технічні умови й інструкцію, якою я користувався, то вони побачать, що всі вимоги, які можна було, – я всі виконав. Тобто у нас яка процедура? Постачальник кожну тисячу бронежилетів – заявляє, що вона готова, виїжджають мої спеціалісти, беруть відбір і здають у незалежну лабораторію на балістичну експертизу. Якщо балістична експертиза підтверджує, що воно якісне, ми їх приймаємо. Якщо вона не підтверджує – ми завертаємо партію, ну, щоб вони доробляли. Тобто в цих діях ніяких порушень не було. Це була дуже гарно спланована, організована акція. Вони розуміли, що самостійно вони це зробити не можуть, тому вони туди підлили такого політичного підконтексту, щоб якось це занести президенту. Тобто ввели в оману вище керівництво країни.

   І в підсумку до чого ми дійшли? Були заблоковані нами розроблені нові типи бронежилетів. Це був модульний бронежилет, де військовий, якщо він стоїть в обороні, – усе, він, там, на руки захист надіває, на ноги, на шию. Якщо йому надходить команда йти в наступ, він знімає те, що йому буде заважати, заходить на позиції і знову надіває. Ну, ці чехи, коли приїхали на одну з нарад, вони подивилися цей бронежилет і вони кажуть: "Якщо ви його доведете до логічного кінця, то це буде бронежилет нашого, європейського, стандарту". Але у зв'язку із цими справами заблокували розробку нового, який уже майже був на виході. І найстрашніше, що заблокували взагалі закупки бронежилетів. І до чого ми прийшли? Коли почалася велика війна, вторгнення вже, то у мене точно тут, на півдні, люди йшли проти танків без бронежилетів.

На початку лютого 2022 року я вже почав збирати свій рюкзак, бронежилет, почистив зброю і просто ждав, коли настане цей день

– Велика війна, повномасштабне вторгнення. Чи вірили ви напередодні, що це станеться? І як для вас починалася велика війна?

– Думаю, що зі мною погодяться всі, хто воював із 2014 року. Усі військові – вони знали, що рано чи пізно це почнеться. Ми не знали коли, і ми не знали, у яких масштабах. Але коли вийшли тилові пункти до кордонів нашої держави, я як військовий уже розумів, що... Ну, просто техніку можна нагнати, там, щоб побряцькати зброєю. Але коли туди пересуваються, у тилові пункти, мобільні шпиталі, то це вже зрозуміло, що будуть відбуватися якісь дії. Ну, багато факторів казали про те, що... На початку лютого я вже почав збирати свій рюкзак, бронежилет, почистив зброю. І я просто чекав, коли настане цей день.

– Ну, от цей день настав. Яким він для вас був? Ви пам'ятаєте цей день?

– Так, я, як і мільйони киян чи українців, прокинувся від вибухів. Вийшов на вулицю, побачив ці розриви, закурив сигарету...

– Це ви де були? У якому місті?

– Я був у Києві. Я навчаюся в Національному університеті оборони на ад'юнктурі. Територіально я був у Києві. І коли я вийшов, я закурив сигарету, сказав дружині: "Збирай речі, тому що це війна". Ну, у принципі, у нас там багато казати не треба було. Я військовий, вона військова. І коли мені почали присилати відео... У мене дуже багато знайомих як у Херсоні, так і в Миколаєві. Як колони пруть просто парадним маршем у бік Миколаєва. Ну, я просто був у шоці. І я написав заступнику головкома – генералу Мойсюку Євгенію, – кажу, що присилають відео, що Херсон уже був не наш, уже практично оточений. Я запропонував свою кандидатуру, кажу: "Давай я поїду в Миколаїв. Це моя рідна земля – я знаю там кожну кочку. Я знаю там дуже добре місцевість – я допоможу". Він сказав: "Усьо, давай швидко їдь". Ну, він сказав: "Зараз я узгоджу з головкомом". І о 0.00 він мені писав смску: "Терміново виїжджай, тому що ситуація там дуже складна". І о 4.30 я вже заїжджав у Миколаїв. І заїхавши у Миколаїв, я, звичайно, був трошки вражений. Ну, це тиша, жодного блокпоста, жодного патруля... Ну, тобто людей не було взагалі. І, їхавши до Миколаєва, я бачив ці блокпости, я бачив ці колони, я бачив ці перевірки. І для мене було диво, чому немає цього в Миколаєві.

– А чому не було?

– Ну, коли вже я приїхав, перше, що я... Це я приїхав до Віталія Кіма, ми зібрали таку мінінараду, щоб порахувати сили і засоби, що в нас є, чим воювати і як створювати систему оборони. Тобто вже із 25-го ми потихеньку почали працювати. Вже з'явилися блокпости, уже почали рити. На жаль, плану оборони міста на той час не було, тому взяли карту автомобільних доріг, поділили її отак от на чотири частини, розподілили, яка бригада... Ну, у нас же, щоб ви розуміли, основна проблема Миколаєва – не було жодної повноцінної бригади тут. Були залишки 79-ї бригади, які охороняли територію, були залишки 36-ї бригади морської піхоти. Ну, 406-та була, пара дивізіонів. І була бригада ТрО, яка тільки комплектувалася. І от оцими залишками – моряки там були ще – ми змогли правильно побудувати оборону, зайняти вигідні висоти, рубежі і, у принципі, відстоювати Миколаїв, що в подальшому... Ну, я скажу, що тоді, щоб ви розуміли, відлік часу йшов на години. І ми вже знали, що із Херсона почали рушати колони на Миколаїв, їх зупиняли в кожному селі. І давали нам цей цінний час для того, щоб ми могли все ж таки заритися. Бо ви ж розумієте: якщо немає окопів, немає фортифікаційних споруд, то оборону ти не зможеш нормально вибудувати.

Якщо б ми своєчасно не почали вживати заходів, то я думаю, 97%, що Миколаїв чекала та ж доля, що і Херсон

– Запитаю у вас як у керівника оборони Миколаєва: Миколаїв був приречений на здачу, як ви вважаєте? Якщо б не було цих екстраординарних кроків.

– Якщо б ми своєчасно не почали це робити, то я думаю, 97%, що Миколаїв чекала та ж доля, що і Херсон. Я скажу вам більше: що на той час, коли я сюди приїхав 25 лютого, тут були уже створені "місцеві органи самоврядування". Тобто вже був призначений голова облдержадміністрації, уже був призначений...

– російський.

– ...мер города, начальник поліції, прокурор. І щоб ви розуміли, були даже деякі депутати, які ходили і заспокоювали людей, і казали, що не треба переживати, ми – цивільне населення, нас ніхто не чіпатиме. Просто зайдуть у місто, нічого не поміняється, "просто от давайте ми приймемо вже той факт, що це має трапитися". Але потім, коли ми зібралися – уже місто почало готуватися до цього. Ну, скажу чесно: були такі, панічні, настрої, ніхто не знав, що робити і куди бігти. І треба було всіх зібрати докупи, пояснити.

   Я скажу так: не я захисник Миколаєва. Захисники Миколаєва – це звичайні люди, звичайні солдати, їхні командири. Моя функція була – це зібрати всіх вкупу, розставити пріоритетні завдання, ну, і просто прибити ці панічні настрої, що мені, в принципі, добре вдалося. І я працював тут хорошим менеджером. Але всю тяжку роботу, всі найгарячіші моменти, які відіграли ключову роль у захисті Миколаєва, – це суто робота обичних солдат, звичайних волонтерів, звичайних людей, лікарів. Тут настільки згуртувалися люди... От я щас кажу – у мене мурашки по тілу. Я просто ніколи не очікував, що таке можливо. Тобто всі стали в один стрій, всі сказали самі собі, що ми не хочемо тут ніякого "російського миру", ми будемо чинити спротив. І моя була задача – просто пояснити людям, що якщо боятися і тікати, нас точно завоюють. Якщо чинити спротив, і стріляти, і бити їх, то у нас є дуже багато шансів. І в принципі, це і спрацювало.

   Вони йшли великими колонами: там, по 80, по 90, по 120 машин – і вони розраховували на те, що коли ми побачимо кількість... ту кількість, яка на нас пре, співвідношення сил і засобів, що буде це 1 до 12. Ну, жодна книжка, жодна історія війн – ну, такого розрахунку не було. Але ми вистояли. Але ми не чітко... там артилерія працювала і вдень, і вночі. Тобто ми застосовували такі примітивні, але такі нестандартні речі, які і вплинули на те, що воно спрацювало. У зв’язку з обмеженою кількістю боєприпасів я артилеристам ставив задачу, говорю: "Так, ми стріляємо просто по машинах, стріляємо по топливозаправниках і по грузовиках, які возять провізію". І от цілу добу ми ловили...

   У нас Кім дуже гарно створив тут систему оповіщення. Тобто у нього в кожній ОТГ, у кожному селі були люди, які або колишні атошники, або мисливці, які трошки розумілися і в місцевості, і у військовій справі. Вони дивилися, кудою заходять колони... От вони, там, підійшли до села, в село не зайшли – стали у посадці. Вони порахували, скільки техніки, скільки особового складу, дали нам точні координати. Ми навели артилерію, вдарили – все, вразили. Тобто вони вже були змушені повертатися, міняти бойові порядки.

   А от коли ми почали бити по паливозаправниках, це, ну... це вообще. Це було настільки вчасно зроблено! От їхали танки, вони тупо зупинялися на полі або на трасі, вилазили ці солдати і голодні, і холодні, ішли в село, щоб попросити поїсти, тому що провізію їм тоже не довозили... І в принципі, і терялися там десь. І потім от, наскільки мені відомо, там вони чуть лі не генерала послали, щоб він збирав ці загублені танки. Ми таким чином забирали ці танки, до себе перетягували. І ставили їх у стрій. І в принципі, цими ж танками відбивали їхні атаки.

   І я так їхав... Погода тоді була мерзотна, трошки холодно було. Я доїхав до одного перехрестя... Я вже розповідав цю історію, але вона мені прямо в душу запала. Я їду, перехрестя, стоїть маленький хлопчик, по волоссю тече у нього вода, дощ капає. І він стоїть труситься весь. Я говорю: "Що ти трусишся? Що ти переживаєш?"

   Він каже: "Товариш генерал, пожалуйста... От мені це довірили... Я не впевнений, що я зможу. Я ніколи не бачив танка. Якщо проїде танк, я оце думаю, чи встигну я запалити цю бутилку, чи зможу я докинути до того танка..." Я говорю: "Тобі неправильно пояснили. Осьо – бачиш? – куча резини стоїть?" Він каже: "Да". – "Твоя задача – запалити бутилку і запалити цю кучу. Для чого це потрібно? Вночі це світло, а вдень це купа диму. У нас є протитанкові групи, у нас є резерви. Просто їх недостатньо, щоб покрити усе місто. І нам просто нада знати, куди доставити цю групу". Він такий: "Слава богу. А я оце переживав так..." І настільки це, я вам скажу, підбадьорило все населення... Тобто весь Миколаїв показав, що він не буде здаватися. Це і зіграло ключову роль.

– А наші позиції на лівому березі Дніпра у Херсонщині – вони оптимістичні чи є моменти?

– Ой, ну є моменти. Ви ж розумієте... Основна проблема – щоб там розвивати театр бойових дій, треба перекидати туди техніку. Техніки, на жаль, поки там немає. Але, я думаю, у керівництва Генерального штабу є план. І я думаю, що в подальшому ми це будемо спостерігати.

Я наполовину росіянин. Але до росіян відчуваю люту ненависть

– Які у вас почуття до росіян?

– Ненависть. Я вам скажу більше. У мене мати з Архангельська. Тобто я наполовину росіянин. Але люта ненависть. Тому що як би вони себе не заспокоювали, що вони тут борються з якимись режимами, із якимись американцями, вони зайшли до нас в огород, вони зайшли до нас у хату, вони ґвалтують і вбивають наших жінок і дітей. Ну як ми маємо до них ставитися?

– Так.

– І ви ж розумієте, що ця війна – це вже не війна солдата і танка – це війна нанотехнологій. Тут виграє той, хто скоріше придумає щось нове і щось ефективне. Подивіться, що зараз творять ці БПЛА, FPVі. Вони геть повністю змінили хід війни.

– Замінюють артилерію. Правда?

– Ну, не можуть вони повністю замінити, на жаль, артилерію. Тому що у артилерії геть інші задачі. Не можемо ми зробити FPVшками загороджувальний вогонь або не можемо ми дістати противника при сильному подавленні РЕБ, що може робити артилерія. Тобто це такий, допоміжний, спосіб, який, у принципі, нам закриває ту потребу, недостачу боєприпасів. От ми зараз навчилися цю потребу закривати цими FPV-дронами.

– Недостачу боєприпасів і бійців. Я зараз підходжу до законопроєкту про мобілізацію. Болюче запитання. Але що ви думаєте про законопроєкт про мобілізацію? Яким він має бути? І взагалі, які є проблеми із мобілізацією?

– Я думаю, що він точно має відповідати сучасним викликам. І трошки його однозначно треба було міняти. Тому що ви ж знаєте, що закон про мобілізацію був придуманий ще при радянській владі. Але тут мають до цього закону про мобілізацію 100-процентово бути долучені цивільні інституції, які мають проводити роботу, які мають пояснювати людям, що якщо ти будеш ховатися у себе вдома у квартирі або десь у підвалі, війна все одно тебе торкнеться.

– Дожене.

– Але тоді ти вже точно нічого не зможеш зробити для того, щоб її зупинити. От якщо у тебе є шанс і ти щас можеш стати зі своїми побратимами і це зупинити, то потім цього шансу вже не буде. І це треба доводити. Нічого страшного немає. Не кожна куля попадає у солдата. Тобто всі думають, що "я вийду на поле бою, перший постріл – все, у мене влітає куля – і я помираю". Це не так. Не кожна куля попадає у солдата, не кожний бій фатальний.

   На щастя, у нас дуже багато командирів із 14-го року. Ми з 14-го року навчилися цінувати людей. Ми розуміємо, що бійця треба берегти, тому що ми не знаємо, що буде далі. Якщо втрачати кожний день бійця, то ми прийдемо до того, що ніким будем захищати державу. Тому ми придумуємо щось нове. От зараз із цими FPV-дронами – ви ж розумієте, що ми виконуємо задачу розвідників, які, ризикуючи життям, мали перелазити на той бік річки, там щось шукати... Тобто все: зараз розвідник не ризикує, а ризикує дрон. Ну, хай, там, упав – обідно, жалко, але це ж залізяка, а не людське життя.

– Розхідний матеріал.

– Так точно. Тому я ж кажу: дуже добре, що у нас... Там, де я перебуваю, – там цінують людське життя. Ми ставимо це на перше місце. Тому що ми не знаємо, що буде далі. І кожен боєць – для нас це бойова одиниця. Це для Росії розходний матеріал. У них положити три поромні переправи, при цьому дві втратити і при цьому втратити, там, 1,5 тис. особового складу – для них це статистика. Це для нас уже трагедія непоправна. А для них це звичайна статистика.

– Ви з 14-го року на війні. А які найжахливіші спогади у вас про війну? 

– Ой, найжахливіші спогади, мабуть, у мене, як і у багатьох військових, особливо командирів, – це коли ти втрачаєш близьких людей, це коли ти втрачаєш підлеглих. Найжахливіше – це сповіщати їхню родину про втрату дитини, батька... Це для мене просто мегабіль, який, на жаль, я не можу перебороти.

– Віталій Кім каже, що ви не знаєте страху. Це так?

– Ні, це не так. Я ж кажу: не боїться або хвора людина, або больна людина. Усі ми боїмося, в усіх присутній страх. Він просто присутній в іншому форматі. І що мене відрізняє від цивільної людини? Те, що я не впадаю в паніку. При страху нйголовніше – це навчитися не впадати в паніку. Тобто я не впадаю в паніку, я розумію і знаю, що робити, я розставляю пріоритети, я думаю... Для мене страх присутній. Ви ж розумієте: коли на тебе пре три колони із трьох боків на Миколаївщині, і доповідають: "Там 80 машин, там те..." Ну як може бути відсутній страх? От до мене коли 28-го числа приїхав Роман Костенко – народний депутат – він мені тут дуже багато допоміг. Я скажу, що людина просто... Міг би відсидіти у Києві, але подзвонив, дізнався, що я на південному напрямку, і каже: "Давай я приїду". Він дуже мені допоміг. Тому що якщо ви подивитеся на карту, ви побачите, що між Миколаєвом і Херсоном є велика сітка зрошувальних каналів. І це було ключове, чому ми впоралися. Тобто там було всього лише три мостики, через які могла переїхати їхня техніка. Два із них Рома Костенко підірвав, а третій замінував. І ми просто чекали, коли вони з'їдуться до цього мостика, – артилерія їх знищувала. А коли вони вночі хотіли переїхати, то Роман підірвав разом із танком і цей мостик.

– Ох, молодець.

– Да. І ми з ним коли зустрілися, ми просто для себе вже ухвалили рішення, що ми тут залишаємося назавжди. Тобто ми розуміли, що вірогідність того, що ми звідти вийдемо живими, дорівнювала 10%. І ми просто для себе ухвалили таке рішення: що ми тут остаємося до останнього подиху, до останньої каплі крові. І наша доля, значить, розпорядилася так, щоб ми тут героїчно померли. Отак ми сприймали потім усе, що відбувалося.

– Наш головком: генерал Залужний – історична, я вважаю, вже постать, яка вже увійшла в історію України – і світу, думаю, теж, – людина, овіяна легендами. А скажіть: що ви думаєте про генерала Залужного?

– Я думаю, що це велике щастя, що президент України призначив такого головнокомандувача саме для початку повномасштабного вторгнення. Не хочу, там, нічого казати, але він впорався із цією задачею краще, ніж це міг зробити дехто. Ви ж розумієте, це новий генерал, нового формату.

  Це людина, яка пройшла 14-й рік, яка воювала в АТО, яка по-іншому сприймає ставлення до війни, яка береже своїх людей. Скільки я із ним спілкуюся – він завжди мені в кінці каже: "Бережи людей, Діма. У нас їх небагато". Кожне наше спілкування закінчується саме цими словами. Це людина, яка мислить нестандартно: не так, як усі до цього звикли. Це і є, в принципі, пріоритетом під час наших успішних боїв. Тобто я із ним дуже багато погоджував операцій і дій, і я вам скажу, що дещо він підказував, дещо прислуховувався і направляв. Я скажу, що це дуже проста людина: при цьому він дуже простий. У нього чітка є грань батога і пряника. Він знає, де треба гаркнути, і він знає, де треба похвалити. Ну, я ж говорю: я не строю собі кумирів, але нам дуже пощастило, що саме він займається війною.

– Перспективи війни. Що далі буде, Дмитро Олександровичу?

– Ви ж розумієте, що перспективи війни дуже залежать від багатьох факторів. І я не схильний до того, щоб строїти якісь прогнози. Дадуть нам озброєння – перспектива одна. Не дадуть нам озброєння – перспектива інша. Дадуть нам частково озброєння – перспектива геть друга. Тому ви ж розумієте... Ми готові, ми воюємо, ми будемо до останнього воювати, але ж ви розумієте, що для того, щоб ми якісно воювали, нам нада мати чим воювати.

– Війна все одно закінчиться. Було б добре, щоб у цьому році. І перед Україною певним чином постануть проблеми. Яких найгостріших проблем нам очікувати після закінчення війни?

– Я вам скажу, що після закінчення війни – це будуть наші найтяжчі часи. Ви ж розумієте, що вже стільки допомоги нам ніхто не буде давати. Тобто нам уже доведеться самим закочувати рукави і відбудовувати цю країну. Нам треба буде дуже сильно звернути увагу на поранених бійців, на сім’ї, родини загиблих воїнів. Тобто нам зараз треба розуміти, що треба буде працювати одній людині на трьох, щоб забезпечити їм гідне існування, щоб вони відчували, що держава ними піклується, що вони потрібні державі. І для цього, я ж кажу, кожна людина має розуміти, що вона має працювати за трьох.

– Дмитре Олександровичу, я вам хочу сказати величезне дякую за інтерв’ю: відверте і дуже цікаве. А ще більше я вам хочу подякувати за те, що ви зробили для України, за те, що ви є, і за те, що ви ще зробите, я певен, багато. На таких, як ви, ми тримаємося. Дякую вам. І слава Україні.

– Дякую. Я просто роблю свою роботу так, як маю робити. Дякую. Слава Україні. Дуже дякую вам за правильні і дуже цікаві запитання.

   "Гордон".