ВЕЛИЧАЛЬНІ ДЗВОНИ ВЕЛИКОДНЯ

Володимир БУРБАН,

лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького.

ЧИ БУВАЛИ в інших краях урочистості величніші, яскравіші та велелюдніші, ніж наш всеукраїнський православний празник Паски, поіменований Великоднем?

Однак у минулому столітті стався глобальний наступ на українську духовність, коли, скажімо, залишилося лише 9,01 відсотка храмів, а з дзвіниць поскидувано дзвони й відправлено на переплавку. Голодомори, колективізація, розгул «войовничого атеїзму» притлумили давні народні традиції, збіднили духовний світ українства.

Тож спробуємо за спогадами довгожителів, свідченнями й працями авторитетних етнографів відтворити сторінки свята, яке церковний календар називає святом свят, торжеством із торжеств.

Звернімося до праць М. Костомарова, М. Максимовича, П. Чубинського, І. Нечуя-Левицького, М. Грушевського, І. Огієнка, Я. Боровського, світлої пам’яті В. Скуратівського. Зачитаймося фундаментальним твором «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая, який значну частину свого життя провів на еміграції, проте зумів зібрати неймовірно багатий матеріал до етнографічного нарису про народно-календарні звичаї рідного краю.

Отож Великодню передує відповідальний підготовчий період — Великий піст і Вербний тиждень. У Вербну неділю святиться верба — символ пальми, гіллям якої встеляли шлях Ісуса Христа на ослику до Єрусалима. Ще й понині існує звичай «шмагати» близьких гілочками, освяченими в церкві: «Не я б’ю, верба б’є. За тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». А ще: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля».

Верба взагалі в особливому пошанівку в українців. Згадаймо народний доладунок: «Без верби та калини нема України». У наш час особливо болісно звучать згорьовані рядки: «А якщо впадеш ти у чистому полі, стануть в узголов’ї верби і тополі».

Верба має лікувальні властивості, нею обсаджували обійстя, дороги, ставки і греблі. Принесені з церкви гілки намагалися посадити — як охорону від злого духа і всякого нещастя.

Вербний тиждень називають іще білим, або чистим. Днем весняного очищення став четвер. У цей день опорядковували садибу, хату, город, прали білизну (з гречаним попелом!), підстригали дітей. Дівчата заворожували собі красу, перед світанком купались у ставку чи річці. Головна подія дня — відправа «страстей» у церкві. Повертаючись із запаленою свічкою, намагались обов’язково донести її непогаслою додому. Свічки вважалися чудодійними, відвертали грім і блискавку.

А ще в чистий четвер заведено було колоти кабанів, щоб на святковому столі поряд із паскою було... порося з хріном у писку.

Коли наставала страсна п’ятниця, обов’язково треба було відвідати церковну службу і братися до виготовлення пасок (40 видів!). Загальний принцип випікання подає етнографічний довідник:

«Дуже здобне вчинене тісто на яйцях, маслі, сметані, олії, цукрі добре вимішували і ставили у тепле місце сходити. Змастивши форми (бабинці, кухлики), вкладали туди тісто, стежачи, щоб воно займало не більше двох третин посудини. Тісто знов сходило, і його з великою обережністю ставили у добре випалену піч. Готову паску прикрашали цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком».

А втім, нинішні господині мають свої рецепти, більш сучасні.

У великодню суботу роблять крашанки, фарбуючи їх у червоний, жовтий, синій, зелений кольори. Найчастіше варили яйця у цибульному лушпинні.

Майстрині ще в попередні дні брались до виготовлення писанок. Це високе мистецтво, не кожному підвладне. До речі, писанки з’явилися на наших теренах ще в дохристиянські часи.

І ось наставав Великдень!

Прийнято було відбути всеношну, після якої з церкви виносилися хоругви і хрест, образ Воскресіння Христового, Євангеліє, плащаниця, з якими обходили навколо церкви. Люди приносили на освячення паску, сало, яйця, мак, ладан, сіль і вже згадуване порося з хріном у зубах.

А перед тим, після служби Божої, священник ставав перед царськими вратами обличчям до народу й виголошував: «Христос воскрес!», народ відповідав хором: «Воістину воскрес!».

Коли ж віряни приходили додому, заведено було натщесерце мастити освяченим салом губи, ніс і все обличчя.

Перед тим, як сісти за стіл, вся родина молиться. А стіл, застелений білим обрусом, аж вгинається від наїдків та напоїв! Тут і паски, і крашанки, масло, шинка, ковбаси, зелень і овочі, сир, сметана, сіль, окраєць чорного хліба, солодкі пиріжки і, звичайно ж, карафка горілки, наливки й настоянки...

Розговіння відбувалося по-різному, але, як правило, господар чи господиня роздавали крумки паски всім присутнім, шишки — найменшому.

Після розговіння поспішали до церкви — вдарити в дзвони: у цей день це дозволялось усім. Великодні дзвони — особлива сторона Великодніх свят. Були майстри дзвоніння, які «грали» на дзвонах, як на чарівних інструментах. Про одного з них, дзвонаря-віртуоза Андрія з Полтавщини, розповідається у згаданій вище книзі «Звичаї нашого народу»:

«Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та околицях, вибігали надвір і, як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Андрія — то були справді божественні звуки, що могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія...

Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з самого досвітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу на вірьовці до п’ятьох невеличких дзвонів, а до п’ятьох інших брав у руки, мотузки ж від трьох найменших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його помічник, а в два середні дзвони-підгаски допомагали дзвонити ще два хлопці. І то було «тріо», варте уваги самого Бетховена!»

А коли у 1924 році влада почала виганяти ченців із монастиря, Андрій розпалив у келії піч і, востаннє помолившись, закрив каглу.

У великодній понеділок заведено було ходити в гості, приймати гостей — христосувальники були бажаними в кожній родині. Широко практикувалося роздавати милостиню. За стародавнім звичаєм хлопці обливали дівчат чистою джерельною водою, а навзаєм одержували крашанки.

На третій день Великодня селяни збиралися в корчму на музики, юнаків приймали в парубки.

В усі дні Великодніх свят були роздолля для ігор і забав дівчат та молоді. Хлопці змагалися у силі й спритності, а в дівочих іграх треба було виявити художні здібності у співах і танцях, перевтіленнях у різні образи. Діти з особливим захопленням займалися цоканням крашанок: розбив чуже яйце — одержуєш його як винагороду. Пригадую, що наші кури несли такі міцні яйця, що, бувало, я вицокував за день 6-7 крашанок. Варене яйце було особливим смаколиком: його можна було скуштувати тільки на свята або коли хворієш.

Яйця у повоєнні часи були своєрідною величчю: на них у сільпо можна було виміняти сіль, сірники, гас, інший крам, у тому числі грубу тканину, що називалась «чортова кожа». А ще кожен двір мав сплатити державі податок — одну копу (60 штук) яєць...

А ще важливо, що у першу неділю після Великодня відбувалося вшанування предків — так звані проводи, або гробки. На цвинтар приносили паски, крашанки, інші страви й обідали прямо біля надгробків.

Пориньмо ж у чарівний світ стародавніх звичаїв та обрядів, подолаємо з Божою поміччю лихо, що опосіло наш край.

     Всеукраїнська газета захисту інтересів і прав селян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ"