ЯК КАНІСТРА ПЕРЕЛЯКАЛА АМЕРИКАНЦЯ

    Ви ще маєте пам'ятати такі уже й неблизькі роки, коли у нас бензин був у
великому дефіциті? Заправити автомобіль навіть «крутим» вдавалося тільки
по-блату. У ті часи і довелося мені з колегами зустрічати у Києві, в аеропорту
Борисполя, з літака точніше, і везти у Дніпро американського журналіста на
ім'я Білл. Він у себе вдома в одному зі штатів редагував сільськогосподарську
газету, і прибув учити нас висвітлювати у пресі аграрну тематику. Діяла
заснована Сполученими Штатами "Корпорація сприяння земельним реформам
в Україні", і вирішила вона, наче необхідна професійна допомога не лише фермерам, а і українським
газетярам. Наче ми тут зовсім тупі і темні, і не відали та не знали, бідолахи, як
свої газети «по-новому» робити.
   Вирушали ми на автомобілі з Борисполя під кінець дня. Ледве, до речі,
завантажилися. Адже гість прилетів із трьома величезними «тюками» багажу,
прихопивши з дому, мабуть, усе, що вважав за потрібне. Думаючи, очевидно,
що їхав у дикі краї, де нічого не знайдеться з будь-яких і побутових дрібниць.
А була осінь, темніти починало рано. За порадою нашого водія, фермера з
Криничок Володимира Верховського, ми не стали затримуватися і вечеряти в
аеропорту, а накупили провізії в дорогу. Щоб «перекусити» десь на природі,
здолавши, може, і сотню кілометрів у бік Дніпропетровська.

  Так і вчинили – зупинилися на в'їзді у якесь тихе село біля криниці при трасі. І відразу почали
розкладати на капоті автомашини всякі харчі, що, як помітили, сподобалося
гостю. Досі в його очах читалося німе запитання, чому це в нічну далеку подорож
залишили його голодним, а ми зі своїми знаннями англійської не змогли до
пуття пояснити, що «повечеряємо в дорозі». Зате тепер і без слів Білл аж
засвітився обличчям. Але далі і сталося те, що сталося: мій колега Валера
Іншаков, пальцем стукаючи по горлу, запитав Білла, згоден він чи ні і випити з
нами? Спиртного, ясна річ. Валерину «англійську» на цей раз американець
зрозумів. Вигукнув, що «йєс», «окей» і тому подібне. Майже підстрибуючи,
коротше, погодився.
   За мить же ми раптом почули ледве не скажений крик американця. Ні,
швидше зойк, у якому спершу вчувався якийсь подив, а далі і незбагненний
нам переляк. І ще щось в перемішку зі страхом чоловіка, котрого ледве не
силують чи й не ґвалтують чинити щось страшне. Білл відступив на кілька
кроків і з усіх сил мотав головою, махав обома руками і справді вигукував,
мов підстрелений, що «ноу, ноу» - ні, нізащо! І показував на…

   Отут і стало нам усе ясно. Фермер Верховський, який взявся помогти
нам доставити американця із Києва, не міг тоді не припасти з собою в дорогу
каністру бензину – інакше б ніде не заправився. А поки ми розкладали свої
наїдки, він вийняв з багажника ту каністру, щоб долити пального у бак. От
Білл і тикав тепер пальцем на каністру та дійсно зі страхом і подивом навпіл
підстрибував і кричав на своїй мові, як ми зрозуміли, приблизно наступне:
«Ото звідти і стільки пити!? Та ні, я не буду!» Мовляв, не інакше, що ми
подуріли або вирішили його споїти й отруїти…
    Коли Білл врешті-решт збагнув, що в каністрі бензин, а не випивка, теж
від душі сміявся разом з нами. Скажу, що щиро сміявся він згодом не лише з
цього випадку. Виявилося, вирушаючи в невідому йому досі Україну, дійсно
гадав, що їхав в нецивілізовану, як він висловився, країну, де «ні зубної пасти,
ні туалетного паперу». В усякому випадку, коли згодом уже у Дніпрі інший
наш колега Володимир Кулєшов запитав Білла, чи доводилося йому бувати
хоч десь у диких краях (оскільки сам Кулєшов з друзями у романтичних піших
мандрах обійшов ледь не увесь Урал, Сибір та всю Північ), то почув наступну
відповідь: «Так, бував - одного разу літав у Китай».

  Це раз. А по-друге, він і передбачити не міг, наскільки професійні у нас журналісти, яким його наука
навряд чи й знадобилася. Навіть ніяковів, що «вчить учених їсти хліб печений».
Коли проводжали ми американського колегу назад в його заможну Америку,
він зізнався зі знайомим уже нам неймовірним подивом у голосі:
- Приїжджав до вас ділитися власним досвідом, але зараз у мене таке
враження, що, навпаки, із вашим вертаюся додому. Фантастика!
   І ще ось що: гостював Білл у нас два тижні, і наш український борщ був
готовий їсти і на сніданок, і на обід, і на вечерю. Кожен день, ясна річ - так він
йому сподобався. А чорний хліб просив мало не цілими буханцями, оскільки
у своєму житті йому «добрішого їсти ще не доводилося». На десерт віддавав
перевагу… кавунам.

   Сталося так, що знайомий фермер на прізвище Кобзар,
знов із того ж славного Криничанського району, забезпечив нас кавунами вдосталь.
Також подивувавши гостя тим, що не взяв за них ні копійки. «У нас не можна,
щоб не платити...», - пояснював щоразу, коли ми різали на скибки смачнющі фермерські
кавуни.