ЯК РЯТУВАТИ ЗРУЙНОВАНІ КОЛИСКИ

      Найбільший незаконний піщаний кар'єр в Україні у Китайгородській ОТГ Січеславщини, виритий за мовчазної згоди ексочільника Дніпро ОВА В. Резніченка, площею 55 га (дані і фото "СтопКор").              

Повідомили, що Всеукраїнська асоціація громад спільно з Програмою аграрного та сільського розвитку організували і провели вебінар «Просторове планування територій громад: що, як і навіщо?» Оскільки вебінар не що інше, як семінар, нарада, тренінг чи зустріч, але це коли те чи інше відбувається у мережі Інтернету в режимі онлайн, себто без відриву їхніх учасників від робочих своїх місць, то у даному випадку одночасно з усіх областей України змогли і вислухати фахівців та спеціалістів із розвитку і розбудови сільських територій, і поспілкуватися як з ними, так і між собою очільники і активісти більше, ніж п'ятисот селищних і сільських територіальних громад. Так, принаймні, заявив виконавчий директор Всеукраїнської асоціації громад і лідер Всеукраїнського конгресу фермерів Іван Слободяник. Який відразу масовість семінару визнав за очевидне досягнення, яке обіцяє не минути безслідно, а раніше чи пізніше неодмінно забезпечити бажані і корисні наслідки.

- Позаяк проблеми просторового і планування, включаючи архітектурні його аспекти, і просторової розбудови там і тут сільських населених пунктів на місцевості і загалом сільських територій після аграрно-земельних в Україні реформ не тільки як ніколи актуальні, але понині край необхідні рішеннями, одначе дискусійні та до пуття не визначені чи суперечливі, а то й плутані, - сказав Іван Леонідович, - і часто нелегко зводяться до спільного знаменника інтереси мешканців сіл та селищ, приватних власників земельних ділянок і їхніх орендарів, сільських та особистих селянських господарств і підприємців з різної переробки – кінчаючи інтересами проектантів і будівельників, а також природолюбів і екологів з їхніми вимогами.

Ось Слободяник як модератор вебінару, тобто його диригент-ведучий, і висловив надію, що «розмова у такому форматі з провідними спеціалістами та практиками допоможе громадам в програмуваннях нової якісної забудови на своїх територіях, включаючи програмування і на стратегічних рівнях. З чим доводиться на усі сто відсотків погодитися. Принаймні в тому, що потреба в цьому дійсно є, і велика. Українські села за останні тридцять з лишком літ зазнали настільки значних перемін, а швидше болісних руйнувань, що зараз швидше доречно говорити про їхній порятунок. Разом із сільським населенням, котре опинилося в дуже невтішному становищі. Переважна більшість селян почуває себе тепер все одно, що вигнаною зі своїх насиджених гнізд. Навіть зайвими на рідній землі, з якими мало хто рахується і мало хто їх потребами і інтересами справді переймається.

 Покладімо руку на серце: аграрна реформа хитро-«мудро» віжки давала в руки то райдержадміністраціям, то райрадам, обминаючи сільські та самих селян. Правила «процесами» по суті стороння чиновницька братва, причім, як їй заманеться. Поганяла туди-сюди і тішилася лише хіба тим, що люди по селах із останніх сил терпіли зверхні в обох розуміннях рішення та команди.

Апогеєм свавіль, знущань та потурань глузду визріла кривдна політика, коли повноваження сільрад поширювалися лишень на землі в межах населених пунктів. А до тих, без яких селянам ані туди, ані сюди, одначе котрі поза населеними пунктами, не мали ніякого відношення. Точніше були позбавлені прав мати. На територіях довкіл сіл та селищ, не говорячи про віддалені хутори, хто що хотів чи на що домагався дозволів, те і творив. Тому і маємо зараз те, що маємо. Уже чи не навмисне назовсім вибили з пам”яті, що село наше то колиска української нації, і якщо зникне воно, а така перспектива не щезає, слідом пропаде і Україна.

Тому важення, що нарешті схаменулися і повертаємося до тями у цій селянській проблематиці, котре справив семінар «Просторове планування територій громад: що, як і навіщо?», сприймалося із розумінням. А особливо з надіями. Тим паче, що усі на місцях, кого зацікавила віртуальна розмова в Інтернеті, надто уважно слухали Івана Слободяника та голову Всеукраїнської асоціації громад Володимира Кучму і заступницю міністра з розвитку громад та територій Наталію Козловську, а також експерта з просторової забудови сільських регіонів Катерину Степчук. Ще й народна депутатка-замісниця голови Комітету Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Олена Шуляк пообіцяла, що «в пригоді та нагоді громадам стане схвалений законопроект №2254, який передбачає потребу розробки місцевих програм відновлення сіл та селищ» - отож якраз для порятунку сільських населених пунктів, про що тут ми уже й говорили.

Єдине, що спантеличило – теорію і практику просторового планування окремо взятих місцевостей учасникам «заочного» - скажемо і так - семінару видавали за суто іноземний винахід. Наче виник він не десь, а у Сполучених Штатах, а уже Європою був підхоплений і взятий на озброєння. Виходить, нам залишається тепер, мов недолугим учням на рівні початкової школи, вивчати чужу науку і запозичувати чужий досвід. Ледве не прослуховувати лекції з цієї мудрої справи та мотати на свої вуса.

Але чи так це? Насправді, як на нас, не так зовсім. Де-де, а у Дніпропетровщині в усякому випадку на цей рахунок нагромаджено настільки великий досвід, що ним і пишатися можна, і брати за приклад. І нічого страшного, що мова йде про досвід ще з радянських часів так званого і тоді соціального відродження села. Існувала наступна практика: на кожен рік визначали якийсь один із тодішніх районів, закликали до творчої роботи архітекторів та будівельників, і усією областю, усіма її можливостями та силами, усіма шефами та колегами-сусідами і т. п. до осені змінювали села і селища та навколишні їхні території настільки невпізнанно, що дійсно немов забудовували і розбудовували заново чи по-новому.

Перш за все прокладали дороги як довколишні, так і вулиці по населених пунктах, зводили школи, дитсадки і медичні заклади, підприємства торгівлі і сфери обслуговування, а також чи не найбільше житлових помешкань і садиб для селян. А якщо когось не влаштовує досвід ще, мовляв, радянський, тоді знайте: в перші ж роки уже Незалежності Дніпропетровщина за рік з доволі на той час занедбаного та із найбільшим дефіцитом трудових ресурсів Синельниківський район обернула в лялечку із повним забезпеченням кадрами не лише як механізаторів, так і тваринників, але й медпрацівників, освітян, будівельників та ремонтників, працівників сфери побутового обслуговування і т. п. Хіба зараз щось подібне не потрібне?

Є насправді й неповторний, зате переконливий і оригінальний досвід з чистого що називається аркушу, тобто в чистому полі-степу і майже дійсно на просторі в дусі українських традицій і звичаїв планувати нові населені пункти і території. Це коли будували ще Каховську ГЕС і городили Каховське море-водосховище. Довелося тоді у Придніпров'ї і в Таврії переносити на нові місця мало не 20 тисяч сіл і селищ. Мало хто сьогодні знає, що у цей процес втрутитися довелося і Олександру Довженку, автору майбутньої «Поеми про море». Потрапивши на Херсонщині у село Мала Каховка, яке переселяли із зони затоплення і, як написав потім Олександр Петрович, «наново будували фактично без центру» та «витягували у три зовсім рівні й однакові вулиці», письменник опублікував свій протест. Після відвідин уже під Нікополем села Покровського ще дужче обурився: «Будиночки для колгоспників ставляють педантично в ряд по ниточці, тому вони одноманітні». Далі: «Ще нуднішими здаються витягнуті в довжину присадибні городи, більше схожі на пустирі між вулицями».

А чого волів та домагався Довженко? Чим же вирізнявся його проєкт? Одвічним національним таки просторовим плануванням сільських поселень. Читаємо: «У старому селі була своя композиційна логіка, свій план, про який варто згадати. Воно мало центр. За його центр і одночасно орієнтир правила звичайно церква. Її ставили на сільському майдані, завжди на найгарнішому і найвищому місці. До церкви завжди вело декілька вулиць і  вуличок. Ніхто не стане заперечувати проти прямих вулиць у новому селі. Більше того, прямі дві вулиці, як дві координати, які пересікаються, навіть обов’язкові. Та лише самі прямі, як струни, магістралі з хатами, що нагадують виструнчених солдат, не прикрашають по-справжньому плану села. Чому? Тому, що зумовлюють «шахову» планувальну дошку-композицію найсухішу, найнуднішу і найбільш примітивну та неприємну, яка очей не милує і людей не радує».

Нарешті останнє й таке: «На сільських майданах, особливо в рівнинних селах, повинні підноситися високі будівлі спільного для селян призначення. Це, мабуть, ясно і без доказів. Без цього село лежить на просторі як немічний чи хворий, що не в силі підвести своєї голови. Мусимо проектувати і планувати архітектурно привабливі та затишні і житлові будинки для селян. Звести нові хати на горі чи попід горою, замість соломи чи очерету, вкрити черепицею або шифером – це ще не все.  Архітектурну убогість черепицею не прикриєш. Треба робити вищий якісний стрибок. Треба знаходити в собі любов до села і його принад, багату художню і архітектурну та творчу уяву і прагнення бачити наперед та відчувати себе в майбутньому»…

Власне, що існує таке бачення як перспектив, так і відродження нашого вітчизняного села і теперішнім поколінням його жителів та патріотів, семінар і підтвердив. Є небайдужі, зацікавлені і ладні творити, дерзати і не відступати та не миритися з занепадом колиски української нації – цю думку висловив ніби як «випадковий» чи максимум просто по-людськи зацікавлений учасник онлайн-семінару Сергій Кубах, котрий до села має відношення лише те, що в рамках Програми USAID AGRO опікається все ще злободенними проблемами земельної реформи. Але звернув увагу, що бере участь у пілотних проєктах з розробки просторових комплексних планів з відновлення Пісочинської та Роганької ОТГ Харківської області, а також Кіптівської Чернігівської. І закликав як очільників громад, так і ватажків органів влади в регіонах скрізь засукувати рукава та братися за аналогічну роботу.

Радник із земельного законодавства Євген Берднік зі свого боку знайшов за потрібне доповісти про конкретний уже також теперішній перший досвід просторової розбудови у Любешівській, Ківерцівській та Шацькій громадах Волинської області. Ми б докинули сюди і приклад Слобожанської ОТГ Дніпропетровської, котра, як на нас, заходилася тим займатися, чим намагалася ще Радянська влада, але так і не осилила – стирає грані між селом і містом, як колись справді ставили у нас за мету.

Одначе не можемо змовчати про аспект проблематики з відродження українського села, який як на нашу думку необачно і даремно залишили поза увагою організатори і учасники вебінару «Просторове планування територій громад». Сьогодні мало що вдасться, а то й нічого не вдасться здійснити на місцях до тих пір, поки нинішні об'єднані територіальні громади не стануть справді єдиними і цілком повноправними господарями у своїх межах. Коли тільки закони визначатимуть їхні права та повноваження, усі діяння, старання і т. п., а ніяка більше органів влади і ніби дуже висока сила не диктуватиме і не нав'язуватиме громадам, депутатам їхніх рад і усім селянам свою волю, свої команди і вказівки. А головне – своє свавілля, сліди якого досі не заживають і не рубцюються.

От взяти Дніпропетровщину: безстижі, жадібні і уже без крапель совісті та сумління й честі не чиновники, а по суті гниди зі служб Держгеокадастру розікрали й розпродали мало не в найми та в офшори навіть далеких островів, не кажучи що й місцевим «своїм» людям, геть усі пасовища та сінокоси, неугіддя також, а заповідники й поготів чи за милу душу втридорога наразі не звісно й кому. Громади кинулися там і тут по своєму та для себе і своїх людей, образно говорячи, городи городити, а їм: «Стійте! Не чіпайте! То не ваше! То чуже! Приватна власність – хіба не ясно?»

Або облуправління будівництва автодоріг заходилося через усе заповідне Приорілля прокладати зовсім не навпростець, а по принадних там територіях, подовше, магістраль на Київ, "аби побільше києвських інвестицій зайшло в область", як пояснили дорожники. Знищуючи не лише довкілля, а і у селах «крайні хатини селян», ще й більше сотні земельних паїв під це діло позабирали за обіцянки-цяцянки "вам видадуть компенсацію". І тепер наче винних такого безчинства не знайти, отож і «виправляти» накояне варварство зась!

Зі свого боку і облуправління водних ресурсів, аби якомога більше хапонути бюджетних грошенят, взялося греблями та загатами і перекатами перегороджувати і бех них загачену річку Оріль, заодно добувати з неї та прилеглих до неї територій «на дурничку» дефіцитний пісок, а як результат взяли села у полон вирвами, зіпсованими тими ж пасовищами і луками та підтопленнями. Лише в одному Китайгороді вирили незаконно котлован, і пісок із нього поцупили, вдумайтеся - із 55 заповідних гектарів, майбутнього Національного природного парку "Орільський"!

А кинулася Могилівська ОТГ домагатися правди та шукати кінці і крайніх, так райпрокурор Євген Михайлов її голову Валерія Дружка через суд відсторонив від виконання його обов'язів, аж на три місяці. Щоб не здіймав переполох та не заважав новим «власникам» загарбаних сільських територій мати шкурний зиск. Територій, поцуплених у селян, ясна річ.

Даруйте за цей далеко не ліричний, а швидше гнівний монолог-відступ, та ми тому так завернули актуальну тему, що якщо не наводити лад і порядок у сільських громадах-територіях, не відновлювати справедливість, караючи винних та вертаючи права скривдженим і зневаженим сільчанам, ні на яке просторове планування територій сільських і селищних громад і відродження українських сіл сподіватися марно. Доки громади і їхні люди у своїх володіннях не будуть єдині і повноправні в межах законів господарями, добра не чекати. Бо його і не буде. З цього треба починати відроджувати нині зруйновані там і тут, а то й знищені гнізда та колиски української нації.