ЦЕ САМЕ ТОЙ ІГНАТЕНКО, ЗЛОДЮГА ЗІ СПАСЬКОГО

       На фото: полеглий від рук бандитів військовослужбовець ЗСУ Олексій Щербина із дружиною і донькою, якій лише півроку.

       НАХАБНИЙ і цинічний, бандитський серед білого дня розстріл нізащо у
Києві 34-літнього воїна-добровольця зі «Свободи» Олексія Щербини зазнав -
не міг не зазнати, звичайно - бурхливого резонансу. «Фермер Придніпров’я»
своїм відвідувачам уже розповідав. Чоловік заїхав власним авто у двір
будинку, де живе, а йому раптом перегороджує дорогу і не пускає на стоянку
крутий «Лексус» з трьома занадто, як виявилося, самовпевненими і
розв'язаними лобуряками, що до них не підступись. Адже Олексій навіть не
зауваження їм зробив, а приязно, як водій водіїв, попросив звільнити проїзд.
       Ті ж несподівано спалахнули, мов глибоко ображені, бо ж як це якийсь наче
нікчема посмів проти них «піднімати пір’я»! І так брутально висловилися на
адресу Щербини, такими словами облаяли, що зав’язалася голосна словесна
перепалка. Хоч Олексій спокою не втрачав – швидше дав зрозуміти, що має
почуття гідності. Більше, втім, надіявся, що хлопці схаменуться. З адекватних
та нормальних, даруйте, будь-хто у подібній виїденого яйця не вартій ситуації
пригасить свій хворобливий гонор.
     Та не на таких, на величезний жаль і жах, натрапив цього разу завжди
врівноважений і тактовний поведінкою Щербина. З «Лексусу» раптом майже
вистрибнув найстарший у ньому 40-річний негідник з негідників – як потім
з'ясується, Леонід Ігнатенко – і одразу з кулаками накинувся на недавнього
ще бійця 112-ї бригади територіальної оборони Києва, а тепер же прагнення
якого здійснилося і він мав вирушати на фронт. Зрозуміло, що Олексію нічого
не залишалося, як давати відсіч. Дав би, яку Ігнатенко запам’ятав би точно до
нових віників. Але тому, угледівши, що не його зверху, на поміч вискочили оті
двоє значно молодших пацанів спортивної «накачки», котрі сиділи з «босом»
в автомобілі. Сили стали нерівними. Щербину били з усіх сил куди попадали
– в живіт, під ребра, у груди і пах, по голові. Уже ледве тримаючись на ногах,
він вийняв з кишені мобільний телефон дзвонити. Певно в поліцію чи друзів
кликати. Хоч для початку рішив сфотографувати бандюг.

   Тоді Ігнатенко дістав з-під поли своєї куртки пістолет, розставив руки так, як розставляли бандити у
90-х роках, і з правого ліктя, за показом свідка цього побоїща-розправи,
намагався звалити Олексія на землю. Так заходився гамселити, що пістолет
випав з його руки. Усі троє немов подуріли і далі били лежачого кулаками та
ногами. Після цього й сталося найтрагічніше: один з двох молодиків вихопив
свою вогнепальну зброю і раз, потім - для гарантії - і вдруге вистрелив у
Щербину.

    Воїн замовк, одразу не подаючи ознак життя. А трійця мерзотників
поспіхом підібрала гільзи, застрибнула у свій «Лексус» і змилася геть, як її тут
і не було.
ТЕПЕР повернімося на 15-ть років назад: 4 грудня 2007-го
всеукраїнська газета захисту інтересів селян «Сільські вісті» друкувала статтю
під довгим заголовком «Немає спасу і в Спаському. Від тих, хто через коліно
ламає волю та долю селян, а також «кришує» це свавілля». Є необхідність
нехай в скороченому варіанті викласти її зав’язку. Отже, того ранку комбайн
фермера Анатолія Гайворонського виїхав збирати соняшник. Через півгодини
Анатолій Іванович теж подався туди. Уже здалеку побачив, що на його поле
заїжджають косити і два чужих агрегати. А наблизився, то зовсім оторопів: в
оточенні не менше двадцяти доволі дужих молодців стояв директор
тутешнього ТОВ «АПК «Спаське» Юрій Пришедько і виголошував їм якусь
команду.
       - Що ти надумав? – запитав його стривожений Гайворонський.
Замість відповіді почув відбірну брудну лайку. І пораду мерщій тікати
звідси, поки ноги носять. Зрозумівши, що діалогу не вийде, Гайворонський
зателефонував голові Спаської сільради Анатолію Буту: «Викликай міліцію,
піднімай і присилай людей на підмогу – починається силове захоплення мого
урожаю». Та далі сталося щось геть з розряду зухвалого: налетівши, як вихор,
на фермера, Пришедько видер з його рук мобільний телефон, жбурнув на
землю і ногами роздавав-затоптав. І не спиняючись у якомусь божевільному
екстазі, з кулаками кинувся на Анатолія Івановича. Почалася майже здичавіла
бійка. І здужав би чи ні Пришедько Гайворонського самотужки, так швидше
навряд. Але зі зграї «охоронців» директора «Спаського» як з цепу зірвався
його уже тривалий час вірний тут «ординарець», якщо й не зброєносець у
прямому майже сенсі, а насправді відморозок та хуліган, котрого усе Спаське
боялося, як вогню. Вів себе, як крутий в'язень на зоні – так і говорив. Тодішня
міліція ну на диво не спроможна була чомусь раз і назавжди впоратися з цим
«кінченим падлюкою місцевого значення». Звали ж його, на той час ще 25-
літнього, Леонідом Ігнатенком.
         А чому пан Пришедько несподівано уподобав цього горе-Ігнатенка собі
підсобним ледве не «тілохранителем», але швидше виконавцем «особливих
завдань», фермер Гайворонський збагнув лише тепер. Незважаючи на те, що
засвітився спаський вилупок поряд з приблудою-«ефективним власником
колишнього колгоспу» ще раніше – у 2004 році. Уже тоді «Сільським вістям»
вперше і довелося не стільки А. І. Гайворонського, скільки жителів Спаського

захищати. Більшість тутешніх селян свої земельні паї передати в обробіток
рішили фермерському господарству Анатолія Івановича, а ось ТОВ «Спаське»
було проти. Однак люди наполягли на своєму. Тоді на знак помсти як людям,
так, звісно, і Гайворонському теж пробували зібрати вирощене ним збіжжя –
урожай озимої пшениці. Тільки селяни-пайщики виступили миттю пліч-о-пліч
з вилами у степ, зайняли кругову оборону і відбили навалу, як кізяк, говорили, з ноги.
        - На цей же раз Пришедько збив-звалив мене на землю, - розповідав
Анатолій Іванович, - а разом з потворою Ігнатенком «для профілактики» вони
заходилися зі скаженою злістю гамселити мене ногами у живіт та по спині,
також і викручувати руки. Потім посадили в машину Пришедька і п’ять годин
возили польовими закутками далі від села, і якщо я не здамся їм на милість,
погрожували одначе скосити мій соняшник. Це вже, мовляв, «рішено». І є на
це навіть дозвіл. Бо я наче неправильно себе вів і веду, допік уже начальству
не тільки в районі, а і в області. Отож це мені ніби кара, яку за дорученням
тих, кому я допік, і замовлено реалізувати йому, Пришедьку.
        Хоч Гайворонський прекрасно розумів, що якщо й допік він, то в першу
чергу Пришедьку. Тим уже, що своїм фермерським господарством проказує,
як треба хазяйнувати на землі. ТОВ «Спаському» до ФГ Анатолія Івановича
так далеко було, як куцому до зайця. А не в тім’я битим та мудрим селянам й
видно це було, як на долоні. Мешканці сусіднього села Голубівка прислали
до Гайворонського ходаків-власників земельних наділів зі слізним проханням
зоглянутися «над бідою і взяти в оренду їхні паї мало не єдиним масивом». Й
зрозумів Анатолій Іванович тоді, що «відповідним бойовим помічником не
випадково й надовго» обрав Пришедько грозу села-вилупка Ігнатенка. Відтак
здогадатися зоставалося не важко, якими методами-кулаками зібрався діяти
недолугий і неперебірливий «суперник по аграрному бізнесу».
       ТАК ЩО ШКОЛУ пройшов з тих пір цей Ігнатенко ще ту – і як дізнаємося
зараз, знадобився затребуваним не лише у своєму Спаському. А ви уже, ясна
річ, зрозуміли, що 25-літній Ігнатенко, який коїв насилля над фермером ще у
себе вдома, і 40-річний, під «орудою» котрого застрелили у столиці воїна-
патріота і захисника Вітчизни від рашистської окупації - це одна й та ж особа. Якщо
особою його можна називати. Один і той же бандюга, розбійник і насильник
– так буде правильніше. Та вірний служака злодіїв в теперішній Україні.

Як же це могло статися, великої таємниці немає. Злочин спільно з Пришедьком у
2007 Леонід Ігнатенко вчинив неймовірно тяжкий. Окрім розбою, насилля та
катування притягувалися вони обидва також за наругу над людською гідністю
та людськими правами фермера Анатолія Гайворонського. І як гадаєте, суд

по скільки літ позбавлення волі їм впаяв? А ні по скільки. До суду справа не
дійшла навіть. Так з нею довго морочилися «бідолашні» слідчі, настільки ніби
вона була заплутана, що правоохоронці прямо не знали, як з нею бути. Ну не
могли вони відокремити грішне від праведного - хоч ти їх убий. Приїздив тоді
сюди юрист «Сільських вістей», так клялися й божилися, що розіб'ються, але
ось-ось неодмінно завершать своє «довгограюче» слідство. Однак скінчилися
«муки» якихось наче безпомічних чи й недолугих нишпорок тим, що справу
благополучно закрили. З якої причини? З тієї, що тим часом стік термін змоги
карати за вчинені свавільниками злодіяння – уявляєте?
      Хоча є й інше пояснення – «закулісне». Юрій Пришедько виявився зятем
не зовсім пересічної за нинішніми мірками сім'ї. Є у Дніпрі фірма переробки
м”яса і виробництва м’ясних продуктів «Алан», так вона належить цій сім”ї.
Що це значить, наскільки неабищо, вирішуйте самі. Нам достеменно відомо
єдине: тесть Пришедька приходив до фермера Гайворонського і посилаючись
на «зрозумілі» зв'язки у правничих органах, прямо вимагав від Анатолія
Івановича «по мирному і доброму» відкликати справу чи й відмовитися від
своїх показань. Так що з Пришедьком усе ясно. І він давно стосовно фермера
в становищі поза грою.
      Нас зараз цікавить персонально Леонід Ігнатенко. Після його доля-
«кар'єра» складалася ну дуже дивним чином. Вбив у свою голову, ніби йому
усе дозволено. Море по коліна коротше. А руки й по лікті в крові – також не
страшно. Бешкетував і хуліганив у Спаському, ганявся за людьми з рушницею,
трощив приватні магазини, лупцював їхніх власників. В алкогольному дурмані
скоїв дорожньо-транспортну пригоду. Ловився на крадіжках. Притягувався за
залучення у злочинну діяльність неповнолітніх. І все це та інше сходило йому
з рук. Ні, Ігнатенко вряди-годи, коли уже надміру бешкетував, потрапляв під
суд навіть. В підсумку наразі має три судимості. Тричі отримував й строки
ув'язнення. Але… умовно. Чудосія, правда ж? Скажемо ще дивовижнішу річ:
Леонід врешті-решт отримав у правничих органах Дніпра дозвіл мати і носити
зброю. Хочете вірте, хочете ні, та це правда.
        Як на нас, існує два пояснення з цього приводу. Тобто чому Ігнатенко
півтора десятка літ не припиняє свою зловмисну діяльність і півтора десятка
літ постійно виходить сухим з води. Перше наступне: несподівано та неждано
й не гадано, нелогічно якось так сталося, що одружився він на племінниці не
останнього правоохоронця в обласній прокуратурі. Після того, як одружився,
Гайворонському принаймні у районній тоді ще міліції прямо сказали, щоб не
ходив і не скаржився на Леоніда. Що ж, кохання не питає і не перебирає, чиї
серця жалити. Тільки у нас є своя версія, у якій ні на йоту не сумніваємося: це

наслідок того, що Ігнатенко зі своїми «даними» знадобився стражам порядку.
А якщо не їм, то тим точно, кого ці стражі тримають у своїх «вуздечках». Адже
спаський Ігнатенко давно не служить окремо взятому спаському Пришедьку.
О, у нього нині куди «крутіші» шефи!
       За сучасних можливостей не обов'язково жити у Дніпрі, аби знати, що
тут давним-давно вільно, невловимо наче та точно безкарно діє організоване
злочинне угрупування. Банда, якщо ясніше. З «відкритих» джерел соціальних
мереж дізнаєтеся ви і прізвища, і клички ватажків бандитів з широкої дороги.
Як і те, що вони тут натворили уже і творять, скільки «надбали» нерухомості і
так далі. Або також широким масам доступні сповіді правдоборців, на життя
та здоров’я яких вчиняли негідники-потвори замахи. Все місто про це знає, от
тільки у теперішній Нацполіції і прокуратурі нічого не чують, нічого не бачать,
нічого нікому не кажуть, не коментують і не пояснюють. Немов води у роти
понабирали, щоб не признаватися, чому на ОЗУ не знаходять ніякої управи…
      А ТЕПЕР у нас запитання: а чому Ігнатенко з двома молодшими віком
«спортсменами»-ад'ютантами опинився у Києві і винаймає з ними квартиру
там – у тому ж будинку, до речі, де жив вбитий «дніпровським десантом»
боєць донедавна тероборони, а в останні дні ЗСУ? Що зі своїми поплічниками
Ігнатенко в столиці робив і робить? Це теж для дніпрян не секрет. Ігнатенко
служить зараз дніпровській банді. Яка і в Києві курує конвертаційні центри,
а група Леоніда за її дорученням наглядає за тими центрами. Збирає данину з
них – хіба не ясно? Не ясно інше, а саме: чому і гордий столичний Київ таке
дозволяє бандитам з Дніпра? Чи і в столиці стражі правопорядку мають він
цих бандитів свій «зиск», як і їхні дніпровські колеги?
       Як нам стало відомо, командир формування київської територіальної
оборони Всеволод Терентьєв (у якому служив страчений «безприва’язними»
негідниками патріот і захисник України, батько доньки, котра три місяці, як
народилася) нині бідкається і переймається-непокоїться, щоб «і цього разу
злочинцям не вдалося уникнути покарання». Сміємо Терентьєва попередити,
що таке дуже можливе. В усякому випадку виключати його не можна. Тому
товаришам загиблого Олексія Щербини тільки непокоїться мало. Більше того,
ті, що відстоюють нині незалежність України на фронтах рашистської навали,
мусять збагнути: після жаданої й неодмінної перемоги їм доведеться рішуче
боротися з внутрішнім злом. Зі злочинством, яке в цей воєнний час не вгаває і
не припиняє нищити державу з середини. Але не тільки злочинцям і злодіям
не має бути місця у країні, котра здолає зовнішнього ворога. Ні, і така падка
на «відкати» та корислива, що ж труситься, правоохоронна машина, котра
заодно з дніпровською організованою бандою та її бійцем на зразок Леоніда

Ігнатенка, Україні не потрібна. Причому давно. А після переможної війни тим
паче переможці не зможуть у такому стані і вигляді її терпіти. Слід Олексія
Щербину вважати першим полеглим героєм у битві з наскрізь прогнилою
правоохоронною системою. Тут відступати далі нікуди. Без перемоги і над
беззаконням в державі ніяк не обійтися.